Виховання в умовах первісного суспільства
За рахунками вчених, людство існує на землі близько мільйона років. І лише 4-5 тисячоліть тому в деяких місцях земної кулі окремі людські спільноти стали вступати в так звану – епоху цивілізації, створюючи класовий устрій і державу. Період від створення людини до створення держави називається первіснообщинним чи періодом докласового суспільства.
Первісна епоха є історично першим типом виробничих відносин. Основу первіснообщинного ладу складає суспільна власність на засоби виробництва. Низький рівень розвитку продуктивних сил та їх характер поряд із загальними умовами життя людини в цю епоху обумовлює необхідність спільної праці, а вона відповідно вела до колективної власності на продукти виробництва і до зрівняльного розподілу. Не існувало в цю епоху ні соціальної нерівності, ні майнової диференціації, ні експлуатації людини людиною.
Первісна епоха – дуже віддалене минуле людства. Природно, постає питання: які підстави, які джерела є для того, щоб відновити минуле? Історія наступних епох ґрунтується, в основному, на письмових пам’ятках. Первісна історія такого матеріалу не має, хоча низка різноманітних джерел дає широкий матеріал для того, щоб більш-менш повно висвітлити первісне минуле людства. Це, насамперед, антропологія (антропогенез), археологія (матеріальні залишки діяльності первісної людини), етнографія (особливо вивчення культури відсталих племен і народностей, які до сьогодні ще подекуди зустрічаються у важкодоступних районах світу), фольклор (твори усної народної творчості), нарешті, і сама мова, що зберігає у смисловій зміні окремих слів пам’ять про їхнє давне, первісне значення.
Виходячи з вищесказаного, погляд на виховання у первісному суспільстві можна здійснити на основі етнографічного опису й етнологічного аналізу. Неповний образ первісних стадій буття народів доповнюється спостереженням над тими сучасними племенами, які в порівнянні з нашою цивілізацією залишилися на примітивному рівні розвитку.
Історії первісного суспільства властивий ряд стадій чи етапів розвитку. Розглядаючи характер виховання в первісну епоху і маючи на увазі його змінність, доцільно пам’ятати періодизацію історії первісного суспільства. В сучасних працях істориків можна зустріти різні підстави для виділення стадій розвитку:
а) за матеріалом, з якого виготовлялись знаряддя праці (вік каменю – палеоліт, неоліт, вік бронзи, вік заліза);
б) за галузями виробничої діяльності (стадії мисливства, стадія землеробства, стадія скотарства);
в) за матеріальними і господарськими ознаками (період дикунства, період варварства, період цивілізації) та інші.
Враховуючи той факт, що виховання як суспільне явище значною мірою визначається характером організації суспільства, за основу періодизації доцільніше взяти саме суспільні відносини і в залежності від їх розвитку виділяються такі періоди первісного суспільства:
а) період первісного стада (від найдавніших часів до 200 тис. років тому);
б) родовий лад (матріархат, патріархат) (приблизно 40-7 тис. років тому);
в) період військової демократії (7-6 тис. років тому).
Період первісного стада, що тривав багато сотень тисяч років, був періодом формування людини і людського суспільства. Це період боротьби зоологічних інстинктів, успадкованих від тваринних предків, із соціальними потребами й устремліннями, що виникають. Це період, за словами Моргана, переважного присвоєння готових продуктів природи; штучно створені людиною продукти служать, головним чином, допоміжними знаряддями такого присвоєння. Це період виникнення мови, поступового розвитку полювання, рибальства, застосування вогню, організованого застосування людської праці; період поступового удосконалення знарядь праці (кам’яні знаряддя – дубина – спис – лук – стріла – кам’яна сокира – човен), докорінного вдосконалення їжі; період поступового переходу до розподілу праці між чоловіком і жінкою (мисливство – збирання плодів природи); період масового переселення, розселення на земній поверхні.
Оскільки предки людини – людиноподібні мавпи – були стадними тваринами, то і виникнення праці у вигляді виготовлення знарядь було можливо тільки в групі. Тому й називають це співтовариство первісним людським стадом. Це група, зв’язок якої ґрунтувався на спільному здобуванні їжі, взаємозахисті від зовнішньої небезпеки. Через різні причини (випадковий характер здобичі, переселення) такі групи були непостійними. Природно, що скільки-небудь міцних стосунків між статями в цей період не могло існувати, так само, як і будь-яких в цьому розумінні обмежень чи правил. Цей початковий стан шлюбу був названий проміскуїтетом (змішаний, всім доступний) і характеризувався безладними статевими стосунками. щоправда, вже в кінці цього періоду виникло перше обмеження (суто стихійне) – екзогамія – виключення із статевого спілкування представників різних поколінь.
Щодо того, яким було виховання в первісному стаді, можна лише будувати гіпотези. Етнографія не дає прямих даних для розв’язання цього питання, так як навіть найвідсталіші племена не зберегли у своїй культурі пережитків цього періоду. Очевидно, в первісному стаді виховання в сучасному розумінні ще не було. Процес присвоєння готових продуктів природи, вимагаючи й великої затрати сил первісної людини, надзвичайно простий. Досвід дорослих настільки ще малий, що легко запозичується через наслідування. Спонукувана голодом дитина руками або палкою вириває коріння, збирає плоди, як і інші старші, діти та жінки. Мати брала дитину з собою як тільки дитина починала бігати, навчаючись разом з іншими знаходити поживу (коріння, плоди, горіхи). Через безпосередню участь у полюванні і рибальстві діти здобували потрібні їм для життя навички й уміння. Беручи безпосередню участь в усіх видах діяльності дорослих, діти поступово вростали в суспільство. Виховання здійснювалось у процесі трудової діяльності шляхом наслідування, але не було планомірним.
Із раннього віку дитина виростала напівситою і напівроздягненою. При нестачі їжі, що майже завжди неминуче в первісному суспільстві, дитя, хоч-не-хоч, повинно було чекати, привчаючись таким чином бути терплячим до страждань, спочатку тілесних, а потім духовних. Допомагаючи матері, діти навчалися від неї пізнавати їстівні і неїстівні рослини; підростаючи, починали брати участь у спільному полюванні. Тут уже неминучі були деякі елементи навчання, але вони не були ще відокремлені від самого процесу необхідної життєвої праці.
Навчання на первісному ступені розвитку суспільства є дуже обмежене, і його завданням було дотримання племінної традиції шляхом переказування молоді того, що знають старші. Це стосувалося певних правил гігієни, статевих стосунків, збереження здоров’я, плекання добрих звичаїв, здобування життєвої мудрості. Ці формули сприймались з певною побожністю, абсолютно некритично і повторювались наступним поколінням як “оголошена” таємниця.
При родовому ладі соціальні начала в людині і суспільстві вже панують над залишками зоологічного індивідуалізму. Для розквіту родового ладу характерні колективізм і кооперація родичів у трудових процесах, загальнородова чи загальноплемінна власність на основні засоби виробництва і зрівняльний розподіл продуктів полювання, рибальства та інших галузей господарства. Виникає родова община, рід, впроваджується екзогамія, груповий шлюб.
Умови життя людей були дуже важкими (боротьба з природою, полювання на великих звірів тощо). Долати труднощі можна було тільки спільними зусиллями, колективно. Тому все було колективним, спільним, усі члени колективу були рівними. Діти належали всьому родові, існувала полігамна сім’я. Рід умовно включав такі вікові групи: діти і підлітки, повноцінні учасники життя і праці, люди похилого віку.
Виникнення роду викликане дуальною організацією суспільства, коли плем’я ділилось на два роди (або фратрії, які, в свою чергу, ділились на два роди) і встановлювався порядок, згідно з яким люди даної половини (роду, фратрії) можуть вступати у шлюб тільки з членами іншої половини племені. Це так звана дуальна екзогамія. За такого шлюбу батько залишається зовсім невідомим, батьківство не усвідомлюється і ніякої ролі не відіграє. Вся дуальна система групується навколо жінок-матерів, тобто виникає материнський рід і разом з ним та фаза в розвитку родового суспільства, яка називається матріархатом. Розвинутий матріархат знаменується переходом до парного шлюбу і материнської сім’ї.
Дітей годували і доглядали люди похилого віку. Слово “воспитание” з давньоруської мови має корінь “питать” (годувати) і префікс “вос”, що означає ріст вгору. Дитинство дітей обох статей минало в тих самих умовах: хлопчики і дівчатка жили на половині своїх матерів, ходили з ними збирати рослинну їжу, а у вільний час грали у спільні ігри. Коли їм виповнювалось 10-12 років (тобто починався період статевого дозрівання), вони розділялись: дівчатка-підлітки шли в стан жінок, а хлопці – в стан неодружених чоловіків і вдівців.
Дівчат і хлопців виховували старці. З цього моменту починалось їх роздільне життя і виховання.
Виховні цілі первісних племен були простими:
- діти мають стати повноцінними членами тої культури, частиною якої були батьки;
- бути образом-дзеркалом старших;
- продовжувати культуру за існуючим зразком.
Система первісного виховання була, на диво, пристосована до життя і потреб громади, що створила її. Вона виховувала всі потрібні якості в людині для тих умов суспільного життя, в яких доводилося жити і діяти молоді: фізичну силу, витривалість, мужність у боротьбі з небезпекою, що підстерігала на кожному кроці, силу характеру, почуття обов’язку.
Із ускладненням продуктивних сил (годівля худоби, обробка землі, виробництво більш складних предметів щоденного вжитку), появою воєн і виникненням релігії і міфології характер виховання ускладнюється. Дітей знайомлять з доглядом за тваринами, з обробкою землі, з ремеслами. Найдосвідченіші старці знайомлять молоде покоління з традиціями і міфами роду. Молоді прищеплюється ненависть до ворогів і переконання, що помста є святим обов’язком, її вчать битися врукопашну та із засідки.
Виховання в первісному суспільстві носить суспільний характер і разом з тим залишає значне місце самостійності дитини. Воно, з одного боку, має дуже м’який характер, і у відсталих племенах майже ніколи дітей не б’ють, з другого боку, воно набирає дуже суворих форм. З раннього віку діти, особливо хлопчики, стають в значною мірою самостійними: з 3-4 років починають полювати, ставлять капкани на птахів, вміють керувати човном; 6-8 років ловлять рибу, полюють, виявляючи при цьому чудову витримку і винахідливість.
Як і у нас, велике виховне значення мають дитячі ігри. Хлопчики грають у війну, влаштовують змагання. У 8-9 років дівчинка починала шити, доїти, тобто робити майже все, що робить жінка в господарстві. Дітей вчили влучати в ціль, умінню швидко залишати своє місце порожнім, ховатись, добре бігати і стрибати. З метою виховання воїнів юнаки проходили сувору школу. Юнака ставили на відкрите місце і одночасно з 4-х сторін метали у нього тупі стріли, від яких він повинен був ухилятись.
Індивідуалізовані прийоми полювання за допомогою різних метальних знарядь вимагали таких відпрацьованих навичок, які могли формуватися лише за наполегливого тривалого тренування і навчання. Тому до лука, наприклад, дітей привчали з малих літ. До 13-14 років більшість юнаків ставали самостійними мисливцями, які не боялися виступати навіть проти великого звіра.
Численні обмеження і заборони (табу), яким піддавався в цей період юнак, привчали його до самообмеження і стійкості, сприяли розвиткові волі і дисциплінованості, необхідних для важкого і суворого життя чоловіка-мисливця. Щоб навчитись безпомилково знаходити у відповідних місцях здобич, майбутньому мисливцю треба було знати всі сліди тварин.
До 10-12 років діти значною мірою володіли певною сумою духовного знання: вони знали всі родові звичаї, легенди, казки і пісні свого племені, а також ті знання людей, які дають контакти в товаристві дорослих: у мандрівках, на полюванні, рибальстві, святах тощо.
Коли підростаюча людина досягла певного віку, набула життєвого досвіду і трудових навичок, то переходила до групи повноцінних трудівників. Такий перехід з часом у багатьох племен супроводжувався посвяченням підлітка у повноцінні члени роду. Юнак чи дівчина, які повинні були стати повноправним членом роду, піддавалися спеціальному обряду – ініціації (своєрідна церемонія посвячення, екзамен на зрілість) (рис. 1.1). Обряди ініціації – це своєрідний інститут виховання в первісному суспільстві. Сама ініціація була публічним екзаменом соціальної зрілості індивіда, зобов’язаного показати себе мужнім і витривалим, стійким духовно і здатним на самообмеження, дисциплінованим у всіх відношеннях і слухняним щодо волі старших. Якщо він не мав цих якостей чи проявляв себе погано в праці чи побуті, то його посвята затримувалася на багато років, часом він піддавався знущанням з боку дорослих чоловіків.
Рис. 1.1. Обряд ініціації у полінезійському племені
Ініціаціям піддавалися як хлопці, так і дівчата, але більш розвинуті вони стосовно хлопців. Перевіряючи підготовленість підлітка до життя, його піддавали різним випробуванням. Пропонувались найбільш небезпечні завдання на полюванні, щоб перевірити вміння проявити хоробрість, тривалий час лежати в гарячому піску, щоб перевірити витривалість; вибивання зубів, щоб перевірити здатність терпіти біль; різні випробування вогнем; стягування волосся; обрізання крайньої плоті; нанесення символічних рубців, надрізів на спині й на грудях; биття палицями.
Обряд ініціації проливає світло на питання виховання як окремої функції суспільства. Виявляється, що вже в первісному суспільстві обряд посвячення не мав на меті виховання дітей для сім’ї, а для позародинної групи; він мав завданням розривати чи послабляти одні, більш натуральні, зв’язки і створити чи зміцнити інші, групові, суспільні. При цьому видно, як фальшиво звучать теорії, які трактують виховання в людському суспільстві як подальший шлях натурального процесу виховання серед тварин. Ініціація мала прикмети зразкового, свідомого і доцільного виховання, завданням якого було навчання молоді родовим чи племінним традиціям, закріпити їх, пов’язати з даною племінною спільнотою; усвідомлення спільної діяльності для добра племені. Ініціація розумілася ніби як смерть і друге народження підлітка.
Ініціаціям піддавалися як хлопці, так і дівчата, але більш поширені вони стосовно хлопців. Перевіряючи підготовленість підлітка до життя, його піддавали різним випробуванням. Пропонувались найнебезпечніші завдання на полюванні, щоб перевірити вміння проявити хоробрість, тривалий час лежати в гарячому піску, щоб перевірити витривалість; вибивання зубів, щоб перевірити здатність терпіти біль; різні випробування вогнем; стягування волосся; обрізання крайньої плоті; нанесення символічних рубців надрізів на спині й на грудях; биття палицями.
Усі ці випробування, що супроводжували обрядовий цикл посвячення, були формою перевірки фізичних і духовних якостей, яка велась з позиції цілком виправданих соціальних вимог суспільства до індивіда, що вступає на шлях активного громадського життя. Для допуску до посвячення крім обрядових випробувань часто вимагалось, щоб кандидат реальним успіхом на полюванні чи на війні довів свою мужність і зрілість: вбити великого звіра – оленя, буйвола, ведмедя; принести голову ворога.
Через обряд ініціації юнак “долучався” до свого “тотему” і його посвячували в таємниці тотемічного культу і міфології. Численні пантоміми, що супроводжувались виспівуванням священних тотемних міфів, відтворювали в наочній формі відповідні моменти із життя тотемічного першопорядку, з якими пов’язувалися виникнення тих чи інших законів суспільства. Під час посвячення юнакові повідомлялися відповідні знання стосовно правил суспільного життя і норм його подальшої поведінки. Підготовка до статевого життя в період ініціації виражалася не тільки в повідомленні шлюбних правил і наказів у відповідних дорученнях, але також в різних, справді варварських, операціях над статевими органами (обрізання у хлопців, дефлорація у дівчат).
Пройшовши через весь цикл обрядів, юнак, що став вже дорослим, отримував суспільно визнані за ним права. Йому вручали мисливську зброю, а зовнішні ознаки – вибитий верхній різець, волосяний пояс на стегнах, обрізана крайня плоть і рубці на тілі – свідчили про пройдені ним стадії посвячення. Він отримував право самостійно полювати на території групи і брати участь в колективному полюванні як рівний. Йому дозволялось, нарешті, вступати в шлюб. Він звільнявся від ряду харчових табу, яких дотримувався до посвячення. Йому, нарешті, давали право бути присутнім на радах старійшин, що керували господарським і суспільним життям (хоч і без права голосу).
На останніх етапах розвитку матріархату з’явились “будинки молоді” – перші заклади для життя і виховання підростаючих дітей, окремі для хлопчиків і для дівчаток. Вони влаштовувались переважно в лісі, подалі від поселення, де підлітки тривалий час жили в ізоляції, піддавалися різним обмеженням (в харчуванні, одязі) і випробуванням. Умудрені досвідом старці, найдосвідченіші родички передавали підліткам родові традиції. Будинки молоді – це перші виховні заклади в історії людства, в яких працювали перші вихователі.
Подальший розвиток продуктивних сил приводить до нової організації родового суспільства – патріархату. В основі цього розвитку – перехід від мотичного до плужного землеробства і від розведення домашніх тварин до скотарства, а з цим і до нового розподілу праці між статями. Керівну роль у суспільстві займає чоловік, жінка займається домашнім господарством. З’являється нова форма шлюбу і сім’ї. Розвиток домашнього господарства вимагає міцного поєднання подружжя і прикріплення дружини до сім’ї чоловіка. Виникає моногамія, а з нею велика патріархальна сім’я. Здійснюється перехід до патрилокального поселення. Перехід від матріархату до патріархату суттєво позначився на становищі жінки – відірвавшись від своєї сім’ї і свого роду, втративши з ними з часом будь-який зв’язок, жінка стає підневільною робочою силою в домашньому господарстві патріархальної сім’ї, дружина і діти виявляються під владою глави цієї сім’ї. В основі господарства патріархальної сім’ї лежить колективне володіння землею і основними знаряддями виробництва. Як виробництво, так і споживання ведуться колективно.
На стадії патріархальної родової общини виникла необхідність у більш організованому вихованні: родова община доручала виховання підростаючого покоління найдосвідченішим, спеціально підготовленим людям. Здійснення виховання особливими людьми, виділеними родовою общиною, розширення й ускладнення його змісту і програми випробувань, якими воно завершувалося, – все це свідчило про те, що в умовах родового ладу виховання почало виділятися як особлива форма суспільної діяльності.
Розвиток продуктивних сил (скотарство, землеробство, гончарство, ремесло) сприяв розширенню трудового досвіду людей, який передавався підростаючим поколінням. Діти вчилися розглядати тварин, обробляти землю, виготовляти різні речі у будинках молоді чи у досвідчених людей.
Період військової демократії (класового розшарування), період поступового переходу від безкласового до антагоністичного суспільства.
Загальне піднесення продуктивних сил, початок віку металів, другий і третій великі поділи праці в суспільстві (землеробство – ремесло; землеробство – торгівля) – все це привело до глибоких змін в надрах самого суспільства, до рішучого розкладу первіснообщинних форм і відносин. Наростали і поглиблювалися суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами. Захоплення здобичі на війні, полонених, виникнення обміну (торгівлі) зумовили появу приватної власності, майнової нерівності. В цей час виникає рабство. Поступово до сім’ї переходять основні функції виховання дітей. Сімейне виховання стає масовою формою виховання, хоч продовжують існувати і будинки молоді. Навчання праці, засвоєння норм і правил поведінки, релігійних обрядів – ось орієнтовний зміст сімейного виховання. Однак предметне письмо, жести, примітивні знаки (вузлики, шнури, зарубки тощо) були ненадійними засобами навчання. Лише з виникненням піктограм та ідеограм освіта могла набути деякі зрозумілі сьогодні риси.
Панівні групи населення. Коли з’явилися жерці, вожді, старійшини, вони прагнули відокремити розумове виховання від фізичної праці. Первісні зачатки знань (піктографічне письмо, обмір полів, передбачення повені, орієнтація за зірками, прийоми лікування) вони зосередили у своїх руках, намагаючись огорнути їх таємничістю, містикою. Для навчання цих знань “будинки молоді” поступово перетворювалися на спеціальні заклади для дітей знаті. Навчаючись у них, діти звільнялися від фізичної праці. Починається відокремлення розумового виховання від процесу праці. Зародки розумового виховання, відокремившись від трудового, поступово перетворюються на монополію верхівки. Первісна рівність виховання зникає.
Фізична праця стала справою експлуатованих. В їх сім’ях діти рано привчалися до праці, батьки передавали їм свій досвід. Організоване виховання дітей, що проводилося в навчально-виховних закладах, ставало надбанням обраних. Виховання починає використовуватися панівною верхівкою для закріплення свого панування. Отже, з розкладом первіснообщинного ладу і виникненням соціальної нерівності виховання виділяється як особлива форма суспільної діяльності і перестає бути рівним для всіх, набуває диференційного характеру.
Виховання у Стародавньому Єгипті (III тис. до н.е.)
В Єгипті школи з’явилися у III тис. до н.е. водночас із виникненням писемності. У зв’язку з існуванням розвинутого бюрократичного апарата при палаці фараона, а потім і при храмах, з’явилися школи писців, в яких навчалися хлопчики з 5 до 16 років, причому, починаючи з 12 років, вони паралельно працювали в канцелярії, виконували обов’язки писців (скривів). Заняття тривали із самого ранку до пізнього вечора. Обід приносили з дому; найчастіше це були три хлібини і дві гальби пива. В школі панувала сувора дисципліна, застосовувалися тілесні покарання. До нас дійшли шкільні прислів’я: “Вуха хлопчика на його спині”, “У юнака є спина, вона слухає, коли його б’ють”.
Писали тонкою бамбуковою паличкою чорною фарбою на черепках і уламках вапняку; червоною – починали новий абзац (звідси вираз “з червоного рядка”) і ставили червоні крапки, відділяючи рядки в поетичних творах. Користувалися ієрогліфічним письмом (ієрогліф – священний знак), яке налічувало до 700 ієрогліфів.
Велика увага приділялася лічбі. Нумерація була примітивна (двійкова). Одиниця позначалася паличкою (|), два – двома(||) і т.д., до дев’яти паличок. А для десяти вже існував знак, що дійшов до наших днів – 10, для сотні – 100 тощо. Учні знали лише дві арифметичні дії – додавання і віднімання, а множення і ділення здійснювали шляхом використання дій 1-го порядку. З’являються найпростіші дроби, розв’язуються елементарні рівняння, використовують навіть число π (3,16, а не 3,14, як сьогодні). Математичні задачі носили вузько практичний характер: учнів навчали обчислювати об’єми комор, площі земельних ділянок, визначати необхідну кількість робочої сили для різних робіт, кількість продовольства для них тощо.
При навчанні письма і лічби використовувалися деякі прийоми, що полегшували цей процес, наприклад, рахунки на різнокольорових камінчиках, спрощені прийоми розрахунку.
Крім наук, у школі вчили гімнастичним вправам і плаванню, велика увага приділялась вихованню хороших манер.
У школах при храмах, крім загальних предметів, давали релігійну освіту, а, крім того, навчали астрономії і медицини. В Єгипті встановився поділ часу на роки, пори року, місяці і доби, тобто був покладений початок календарю. Єгиптяни вміли вже передбачати затемнення, для чого потрібні досить високі знання з астрономії. Поряд з цим складалися астрологічні таблиці для провіщання майбутнього.
Медицина в Єгипті досягла високого рівня розвитку: жерці знали внутрішні органи тіла, оскільки для бальзамування необхідно було розрізати його, знали кровообіг, рахували пульс, спостерігали “жар крові” при захворюванні тощо.
Діти вищої єгипетської знаті навчалися у військових школах, звідки виходили воєначальники.