Конституційний контроль в Україні
ВСТУП
Конституція будь-якої держави виконує унікальну роль, слугуючи фундаментом побудови національної правової системи, критерієм правових цінностей суспільства, забезпечуючи захист прав і свобод людини і громадянина. Поряд з цим Конституція діє в умовах динамічних змін і ускладнення суспільних відносин, що вимагає від усіх суб’єктів права утвердження її верховенства стосовно законів та інших нормативно-правових актів. Механізм забезпечення юридичного верховенства Конституції розглядається в контексті існуючих в державі спеціалізованих та неспеціалізованих органів, які здійснюють правову охорону Конституції. Важливу роль в цьому процесі відіграє інститут конституційного контролю.
Під конституційним контролем в юридичній літературі розуміється здійснювана судовими органами перевірка нормативних актів з точки зору їхньої відповідності конституції. Незважаючи на наявність у вітчизняній юридичній літературі публікацій, присвячених функціонуванню органів конституційного контролю в зарубіжних країнах (праці В. Шаповала, А. Георгіци, Ю. Тодики, О. Лотюк, Є. Черняк, В. Гергелійника, В. Погорілка, М. Са венка, В. Скоромохи, М. Савчина, І. Алексеєнка), вважаємо, що французька модель конституційної юстиції потребує спеціального дослідження. Особливе важливе значення у даному контексті займає порівняння органів конституційного контролю в різних країнах. У даному дослідженні ми спробували виокремити ті спільні та відмінні риси, які притаманні процесу здійснення такого контролю на прикладі України та Франції.
Висловлена нами теза пов’язана з тим, що традиційно представниками науки конституційного права беззаперечно визнаються американська та європейська моделі конституційного контролю. Водночас, від набуття чинності Конституцією Франції 1958 року і до 2008 року, коли була проведена конституційна реформа, організація конституційної юстиції у П’ятій Республіці суттєво відрізнялася від класичної європейської моделі. Після внесення змін до Конституції в 2008 році інститут конституційного контролю у Франції наблизився до європейської моделі, до якої відноситься і Українська держава. Однак, сьогодні необхідність порівняння французької моделі конституційної юстиції з процесом конституційного контролю в Україні не втрачає своєї актуальності і навпаки потребує детальнішого вивчення.
Метою нашого дослідження є комплексне порівняння французької моделі конституційної юстиції з органами конституційного контролю в Україні через аналіз їх правових норм.
Для реалізації цієї мети перед нами постає декілька завдань:
- охарактеризувати процес конституційного контролю в Україні;
- розкрити особливості конституційної юстиції у Франції;
- проаналізувати спільні та відмінні риси діяльності органів конституційного контролю в Україні та Франції.
Об’єктом курсового дослідження – правові норми, з приводу яких здійснюється конституційний контроль в Україні та Франції.
Предметом нашої роботи є порівняльна характеристика органів конституційного контролю в Україні та Франції.
Методологічною основою дослідження є комплекс загальнонаукових методів діалектичного пізнання: аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання. Окрім цього, широко використовувались: історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний, логічний, системний та інші методи дослідження наукової проблеми.
В ході дослідження автор використовував теоретичні положення, розроблені теорією конституційного права, держави і права, міжнародного права, історії держави і права, історії держави і права зарубіжних країн та історії правових вчень.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у вітчизняній науці конституційного права в межах єдиного комплексного та цілісного дослідження здійснена спроба системного теоретико-правового аналізу проблем становлення та функціонування конституційної юстиції України у порівняння з Францією із залученням та органічним поєднанням теорії і практики зарубіжних країн, що дає змогу автору сформулювати та обґрунтувати основні положення, що відображають новизну дослідження.
Практичне значення нашої роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для самопідготовки студентів-правовиків, вчителів правознавства, учнів під час опрацювання відповідних тем з курсів та спецкурсів з правознавства.
Структура роботи визначена метою та завданням дослідження, логікою викладення. Вона складається із: вступу; трьох розділів; висновку та списку використаних джерел (двадцять вісім). Повний обсяг курсового дослідження складає 39 сторінок.
РО ЗДІЛ І
КОНСТИТУЦІЙНИЙ КОНТРОЛЬ В УКРАЇНІ
Проголосивши Конституцію своїм Основним Законом, що має вищу юридичну силу, держава для досягнення задекларованої мети (стану, за якого не повинні появлятися акти, що суперечать положенням чинної Конституції) створює систему охорони за допомогою права самої Конституції і систему охорони Конституції.
Конституційний контроль як особливий вид державної діяльності виник у 1803році у США, коли Верховний Суд цієї держави оголосив, що федеральна Конституція – найвищий закон країни і будь який закон Конгресу, що протирічить Конституції може бути визнаний судом неконституційним. З часом такий порядок був запроваджений в низці держав американського і Європейського континентів (Бразилія, Уругвай, Норвегія, Греція). Вже після першої Світової війни у Європі сформувався новий підхід до здійснення конституційного контролю, який досить активно став поширюватися і на інших континентах [16, С.53].
У різних державах (залежно від політико – правових умов, традицій державотворення, рівня правової культури населення) дану проблему пробують розв'язати по-різному. Здебільшого вдаються до використання досить поширених систем правової охорони Конституції, центральними елементами якого виступають органи конституційного нагляду або органи конституційного контролю.
На теперішній час існують дві системи конституційного контролю:
1. Американська система, яка історично склалася першою, полягаю у тому, що конституційність законів та інших нормативних актів у процесі розгляду конкретних справ мають право перевіряти суди загальної юрисдикції, які можуть визнавати певний закон неконституційним. Якщо у подальшому така справа доходить до розгляду у Верхвному Суді країни, рішення останнього щодо відповідності спірного закону конституції стає обов'язковим для всіх судів у державі. У разі підтримки Верховним Судом рішення про неконституційність закону його застосування судами припиняється, а парламент такий закон відміняє [9, с.34].
2. Європейська система передбачає вилучення повноважень про конституційність законів і підзаконних актів з компетенції загальних судів і створення в межах даної держави єдиного спеціального органу конституційного контролю (конституційної юрисдикції). Цей орган може мати різне найменування: Конституційний трибунал (Польща), Вищий Конституційний суд (Єгипет), Федеральний Конституційний Суд ФРН. Встановлення Конституцією України і Законом України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року єдиного органу конституційної юрисдикції – Конституційного Суду – означає, що в нашій державі склалася європейська система конституційного контролю і в ній не може існувати будь якого іншого органу, уповноваженого давати висновки щодо відповідності чи невідповідності конституційним принципам законів і підзаконних актів, а також дій тих чи інших учасників суспільних відносин [9, с.35].
Історія створення Конституційного Суду в Україні.
3 другої половини 80-х років XX ст. у житті радянського суспільства і держави – Союзу РСР зароджуються не зворотні процеси у сфері політики, економіки, демократії, громадських інститутів, національної свідомості, прав і свобод людини і громадянина тощо. Вони потребували істотних змін, виходячи із принципів вільного і всебічного розвитку особистості людини, справедливості, верховенства права, громадянського суспільства, гармонізації відносин між громадянином і державою, виходячи із пріоритету цінностей людини і громадянина.
Національний інтерес кожного з народів у складі Союзу зберігся, не розчинився у ньому. Свідченням цього є декларації про державний суверенітет, прийняті республіками ще за часів перебування в союзній державі. Цих процесів не могли не помічати ні керівники Комуністичної партії, ні керівництво радянської держави, ні її органи. Вони в тій чи іншій формі вимушено погоджувалися з демократизацією державного і суспільного життя, запровадженням певною мірою оновлених принципів організації і діяльності державних органів, утворенням у їх системі структур, що десятиліттями успішно функціонували в розвинених країнах Заходу, проте аж ніяк не сприймалися в Союзі, в суспільстві розвиненого соціалізму.
Одним із таких новоутворених державних органів і був Комітет конституційного нагляду СРСР, який проіснував з травня 1989 по серпень 1991 року [4, с.26]. Фактом появи в системі органів державної влади Союзу цього органу хоч не прямо, але опосередковано стверджувалася необхідність такої структури, визнавалося насамперед, що такий широко пропонований гарант прав та свобод людини і громадянина, первинне ядро усіх державних органів та об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій, як Комуністична партія насправді вже не має такого значення.
Комітет конституційного нагляду СРСР було утворено в умовах розпаду союзної держави та з метою формально-юридичного впливу на тенденції, які визначилися в суб'єктах федерації і розвивалися в напрямі здобуття ними реальної незалежності і суверенітету шляхом мирного виходу зі складу Союзу РСР.
Утворення Комітету конституційного нагляду СРСР можна розцінювати як своєрідний етап у становленні і розвитку такого органу конституційної юрисдикції в Україні як Конституційний Суд. За короткий період існування цього органу багатьма народними депутатами України, практичними працівниками, науковцями, політичними рухами, громадянами була усвідомлена необхідність у такому органі в незалежній Українській державі, з урахуванням того негативу, викривлень, які насправді були закладені і юридичне закріплені в основі організації і діяльності Комітету .
Найголовнішим чинником, однією з передумов створення Конституційного Суду України був захист Конституції України, яку ще належало прийняти, та прав і свобод людини і громадянина, які ще необхідно було закріпити і гарантувати новим Основним Законом держави. Тобто необхідним був контроль за додержанням Конституції, прав і свобод людини і громадянина не із боку того органу – Верховної Ради України, який її прийняв, а незалежного, неупередженого і функціонально самостійного, тобто органу конституційної юрисдикції, судового захисту. Такий орган відігравав би конструктивну, стабілізуючу роль у житті суспільства і держави, забезпечував би рівність перед законом громадянина і держави в особі її органів, посадових осіб, так само як й органів місцевого самоврядування.
Законом про внесення змін до Конституції Української РСР від 27 жовтня 1989 року передбачалося утворення Комітету конституційного нагляду Української РСР [7]. Організація і порядок діяльності Комітету мали визначатися відповідним законодавством Союзу РСР та УРСР щодо конституційного нагляду. Склад Комітету повинен був обиратися Верховною Радою УРСР. Пропозиції про персональний склад Комітету міг представляти Верховній Раді Української РСР її Голова. Голова Комітету, його заступник та сім членів Комітету мали обиратися строком на десять років з числа спеціалістів у галузі політики, на чому слід наголосити особливо, і права. Особи, які могли бути обрані до Комітету, не мали права як входити одночасно до складу органів, акти яких були підпорядковані Комітету, так і бути народними депутатами. Основне у їх статусі – при виконанні обов'язків бути незалежними і виконувати лише вимоги Конституції СРСР і формально-юридично Конституції УРСР.
За змістом і формою повноваження Комітету конституційного нагляду Української РСР були аналогічними Комітету Союзу, але в межах республіки та з огляду на союзне законодавство. Суб'єктами права звернення до Комітету були сам Комітет (його власна ініціатива), Верховна Рада України (за її дорученням), Президія Верховної Ради УРСР, Рада Міністрів УРСР (за їх пропозиціями). Комітет розглядав питання за зверненнями про відповідність Конституції УРСР проектів законів, Конституції УРСР і законам — постанов і розпоряджень уряду УРСР, актів місцевих рад, інших державних органів і громадських організацій республіки [7].
За Конституцією УРСР контроль за додержанням Конституції УРСР здійснювала Верховна Рада УРСР та її Президія, а нагляд за додержанням законів, актів місцевих органів державної влади і громадських організацій – Прокуратура Української РСР.
Повноваження ж Комітету конституційного нагляду УРСР зводились до висновку при виявленні суперечності акта цих органів (або його окремих положень) Конституції або законам УРСР і відправленні його тому ж органу для усунення допущеного порушення. Позитивним у цьому процесі було те, що в такому разі зупинялося виконання (а не дія) оспорюваного акта або його окремих положень. Комітет мав також право входити з поданням до Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР про скасування актів підзвітних їм органів чи службових осіб, що суперечили Конституції або законам УРСР [4, с.27].
Передбачалося, що Конституційний Суд України обирається строком на десять років у складі Голови, його заступника та 23 членів Суду. Згодом, у 1992 року кількість членів Суду була зменшена до 12. Кандидатури для обрання та призначення на посади представляв Верховній Раді України її Голова, а за Законом Укураїни «Про Конституційний Суд України» 1992 року – і Президент України. Важливо відмітити той факт, що за змінами до Конституції України особи, обрані до Суду, не могли одночасно входити до складу інших державних органів, але тільки тих, діяльність і акти яких були «піднаглядними» Конституційному Суду України, а також не могли бути народними депутатами чи належати до будь-яких політичних партій і рухів [8].
Дані конституційні положення були реалізовані частково в Законі України «Про Конституційний Суд України», прийнятому З червня 1992 року, але так і не були реалізовані в практиці суспільних відносин, за винятком одного положення – обрання Голови Конституційного Суду України.
Законом Конституційний Суд України визначався як незалежний орган судової влади, на який покладався обов'язок забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, та охорону конституційних прав і свобод особи і, таким чином, забезпечувати «конституційну законність і верховенство Конституції України» [8].
Своєрідним етапом у розвитку органу конституційної юрисдикції в Україні є період, протягом якого діяв Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, укладений 8 червня 1995 року Ним на рівні Основного Закону були сформульовані багато в чому нові підходи до питань організації та діяльності Конституційного Суду України [4, с.28].
Зазнали змін, уточнень і положення про Конституційний Суд України, який входив, за Договором, до судової системи України, розцінювався як незалежний орган судової влади. Його повноваження – забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод людини і громадянина. Щоправда, офіційне тлумачення законів України було прерогативою Верховної Ради України, а тлумачення Конституції України взагалі не передбачалося. Отже, питання законності у його діяльності відпадали, за винятком указів Президента України: вони повинні були відповідати Конституції законам України.
Елементи новизни з'явилися в питаннях призначення суддів та Голови Суду. Кандидатуру для призначення Верховною Радою України Голови Конституційного Суду України мали подавати спільно Президент України та Голова Верховної Ради України. І далі половину складу суддів мав призначати Президент України, а половину – Верховна Рада України за поданням її Голови. Заслуговує на увагу і той факт, що Президія Верховної Ради України позбавлялася права здійснення конституційного контролю, а Конституційний Суд України – права законодавчої ініціативи.
Безперечно, наведені положення Договору були прогресивними, але реалізація їх в практиці суспільних відносин, по суті, не передбачалася, оскільки нова Конституція України мала бути прийнята в строк не пізніше одного року з дня підписання Конституційного договору. Проте вони відіграли неабияку роль при підготовці та прийнятті Основного Закону держави 1996 року.
За новою Конституцією України судово-правова реформа у сфері діяльності судів загальної юрисдикції мала бути проведена протягом п'яти років. За розділом XV «Перехідні положення» Конституції України для формування Конституційного Суду України відводилося лише три місяці після набуття нею чинності. І тут слід віддати належне як парламенту, так і тим, хто підготував проект нового Закону України «Про Конституційний Суд України» і уже в перших числах липня подав його на розгляд до Верховної Ради України, а остання його невідкладно розглянула і прийняла. Відтак 18 жовтня 1996 року у системі органів державної влади України з'явився новий, давно очікуваний від дня незалежності орган судової влади – Конституційний Суд України [5, с.77].
Таким чином в Україні було створено орган конституційного контролю на який було покладено завдання які Конституційний Суд виконує шляхом вирішення питань щодо відповідності Конституції чинних Міжнародних договорів.