Тематичні групи легенд
2.1 Сюжети та образи
Найдавнішою з усіх видів легенд і найбільше пов´язаною з усною народною традицією є міфологічна легенда. Міфологічні легенди — усні народні твори сюжетного характеру, засновані на давніх дохристиянських уявленнях, які з часом втратили свою світоглядну основу і набули чисто символічного художнього значення. Генетично вони тісно пов´язані з народною міфологією і становлять більш сучасну трансформацію давньослов´янських міфів. У них знайшли продовження поганські вірування і погляди, тому тут поряд із реальними персонажами діють духи, надприродні сили (добрі і злі), язичницькі істоти. На їх тематиці та специфіці сюжетобудування позначились усі попередні світоглядні системи, риси етнопсихології, образні архетипи. У міфологічних легендах синтезувались різні риси слов´янської міфології, зокрема елементи тотемізму, анімізму, культу померлих предків та ін. Поштовхом до виникнення багатьох сюжетів послужили повір´я. [10, с. 58]
У рамках міфологічної легенди як жанрового різновиду можна виділити кілька тематичних груп. Антропоморфічні — легенди, в яких предмети чи явища дійсності набувають людських рис. Вони пов´язані з анімізмом — вірою в одухотворення сил природи, а тому дійовими особами в них виступають сонце, місяць, вітер, дощ, які можуть розмовляти, виконувати різні дії, допомагати чи шкодити людині. До антропоморфічних істот зараховують духів лісу, поля, дерев, лісовиків, болотяників тощо. З анімізмом пов´язані й легендарні розповіді, де фігурують надприродні істоти — персоніфіковані образи долі, злиднів, хвороб (холери, чуми та ін.), на вимогу яких треба виконувати різні дії, щоб їх задобрити. Вони частково стосуються й культу предків. [10, с. 60]
Елементи тотемізму синтезувались у зооморфічні легенди — оповіді про перетворення людини у тварину, про тварин-тотемів та їх можливе перетворення в людину. В образній системі цих творів найбільше місця займає образ вовка, який наділений чаклунською силою (у свою чергу, щоб стати чаклуном, за легендою, треба рік прожити у вигляді вовка). Прямим відображенням тотемного предка є образ вовкулаки — людини-перевертня, яка за певних обставин стає вовком. [10, с. 76]
Нерідко зустрічаються зооморфні образи вужа чи гадини, яких народ наділяє надприродною мудрістю і знанням. Найпоширеніший сюжет — кохання людини і зооморфної істоти, в якому втілено найдавніші види шлюбно-родових відносин. У всіх слов´янських народів побутує легенда про вужа-перевертня, який полонив біля води дівчину, став її чоловіком і оселився в її домі. Затуживши за своїм родом, він повертається назад і залишається там назавжди, пославши свого товариша, щоб він привів туди і дружину (що може розцінюватися як відхід до предків у потойбічний світ). Вона відмовляється покинути свій рід і йти за чоловіком, а тому перетворюється на зозулю (тотемний символ матріархального роду). Рідше розв´язка наступає, коли хтось із родичів дружини вбиває чоловіка-вужа, дружина обертається глухою кропивою. [10, с. 78]
Типологічно близькими є легенди про жінку-гадину, яку хлопець зустрічає в лісі, і, коли б´є її, вона перетворюється в красну панну. У цих легендах зафіксовані давні табу: гадина обіцяє чоловікові вірно служити, але ставить певну умову (наприклад, забороняє розпитувати, чому вона сміється, забороняє нагадувати про її зооморфний рід). Заручившись підтримкою і любов´ю тотема, чоловік багатіє, але, зламавши обіцянку, втрачає все (часто навіть життя: жінка перетворюється в гадюку і душить його). Така розв´язка містить у собі відгомін табу на порушення таємниці тотема, яка вважалась власністю роду і не повинна була виходити за його межі. У цей образний ряд зооморфних тотемів слід поставити й образ зміїного царя. Велика кількість легенд про нього говорить про його відплату золотом чоловікові, що годує його хлібом; про те, як роздобути золоту корону змія, розстеливши чисту скатертину під час його весняного гульбища; про викликання його з лісової криниці; про магічне переповзання через червону стрічку та ін. [11, с. 245]
Значне місце у міфологічній легенді займають тератоморфні образи і пов´язані з ними сюжети. Тератоморфінні легенди (від гр. Teratos —чудовисько, потвора) це твори про однооких (подібних до Циклопа) чи чотириоких істот-тотемів — потвор із рисами різних тварин, птахів і людей (зооантропоморфних тотемів). Прикладом такого чудовиська є Страхопуд: подібний і на людину, і на звірину; з людською головою, але великою, як у вола; ротом, як у ведмедя, і тілом, зарослим шерстю. Найпоширеніший у слов´янській міфології тератоморфний образ крилатого багатоголового змія, що трансформувався у легендарний персонаж змія-покровителя. [3, с. 69]
Багато з цих легенд створені на основі вірувань, хоч за формальними ознаками вони мають виразну структуру легенд: фабульність, чітку сюжетну побудову та ін. У цих групах поширені мотиви перевертництва, розуміння мови тварин та птахів і таємниць тваринного світу. Цими рисами вони споріднені з казковим епосом, де зустрічаються подібні мотиви та сюжети (як, наприклад, поширений сюжет про шлюб людини і зооморфної істоти у казці «Царівна-жаба»). Ці оповіді близькі до давніх магічних ритуалів, ініціації, ворожбитства, що говорить про їх давнє походження. [9, с. 37]
Окремим різновидом зооботаноморфного епосу є етіологічні легенди — міфологічні оповіді про походження різних природних явищ (дощу, грому, гір тощо), окремих видів рослин, тварин, птахів та ін. Ця група легенд поширена у міфології багатьох народів. Найдавнішими за походженням є тексти експлікативного характеру, які мають на меті пояснити різні явища. Так, згідно з легендою, гори утворились внаслідок того, що, коли Бог сіяв землю через полотно, Люцифер поробив у полотні діри, і земля вийшла нерівномірна. Народна версія походження грому: Перун б´є чорта, що заховався у камені; граду — чорнокнижник (градовик) заморожує воду і з великого мішка сипле на землю, щоб заподіяти шкоду. [4, с. 31]
У цій групі легенд часто використовується прийом метаморфози. Етіологічні мотиви, як і прийом метаморфози, використовуються й в інших жанрах народного епосу (наприклад, поширені баладні сюжети на зразок невістки-тополі). У легендарному епосі найчастіше зустрічається чудодійне перетворення у квіти (пара закоханих, довідавшись, Що вони — брат і сестра, і тому не можуть одружитись, перетворюються у квітку, що цвіте одночасно синім та жовтим цвітом, — Іван та Мар´я. Походження білого латаття пояснюється загибеллю дівчат, котрі вирішили втопитися в річці, щоб не стати татарськими половинками та ін.); птахи (хвора мати, не дочекавшись від дітей води, перетворюється зозулею; дружина, чоловік якої загинув у битві з татарами, стає чайкою; дівчина, яка відмовилася перейняти від матері чаклунський дар, стає ластівкою і т. ін. — в усіх цих сюжетах збереглося давнє анімістичне уявлення про душу у вигляді птаха). Рідше зустрічаються метаморфози у скелю, озеро, ліс у легендах локального (реґіонального) змісту. Ряд етіологічних легенд пояснює походження рослин чи тварин метаморфозами не самої людини, а її сліз (квітка стокроток — материнські сльози, пролиті за вбитим сином; незабудки — сльози дівчини, що впали на землю під час прощання з коханим); крові (із кривавих слідів покалічених ніг полонянки виросли тюльпани); серця (із вирваного з грудей серця проростає квітка троянди чи біла лілея — метаморфоза настає в момент смерті героя) тощо. Такі легенди пов´язані із зообіоморфічними культами та культом померлих. Із культом померлих предків у міфологічній легенді пов´язані сюжети про позагробне життя духів. Частина з них асоціюється з духами природи (лісу, поля, води). Якщо частина цих істот носить виключно анімістичний характер і не ототожнюється із померлими предками, то інші надприродні персонажі легенд — мешканці полів, лісів і т. п. — померлі родичі племені, які можуть сприяти добробутові, здоров´ю, або, навпаки, — шкодити, приносити нещастя чи навіть смерть. [4, с. 45]
Найпоширеніша тематична група — легенди про життя померлих наглою смертю. Це — оповіді про позагробне життя повішельників, потопельників, дітей, які померли нехрещеними, про душі вбитих людей, що шукають помсти та ін. Ці розповіді становлять значну частину народної демонології, і деякі вчені схильні виділяти їх в окрему групу — демонологічні легенди. Характерно, що в образах мерців переважно зустрічаються особи чоловічої статі. Відомий сюжет — нагло померлий чоловік-демон намагається забрати до себе у підземний світ дружину чи наречену. Уявлення про духів жіночої статі скоріше анімістичні, ніж демонологічні. Вони зводяться до сюжету про прагнення чоловіка взяти шлюб з русалкою чи мавкою, щоб заручитися її опікою над його господарством. Поширений також сюжет про спокусу і потоплення русалкою молодого хлопця. У жодній з легенд не згадується про любовні зв´язки з русалкою чи мавкою, як і з іншими демонами культу предків, бо такі легенди дотичні з віруваннями, де подібні стосунки з померлими роду суворо табуйовані. Однак нерідко в легендах оповідається про те, як людина добивається прихильності померлого духу і заручається його підтримкою й надприродною допомогою. [23, с. 99]
До цього розряду належать сюжети про домовиків (духів предків, що охороняють родинне вогнище, маєток, сприяють збагаченню і процвітанню родини). Крім домовика, зустрічаються й інші духи — господарі, які, на відміну від духів природи, володіють та опікуються якимось матеріальним маєтком: замком, руїнами, хатою-пусткою, могилою, печерою та ін. Найстійкіші у цій групі образи духів, що стережуть скарби, заховані під землею, під водою, під руїнами, у печері (часто це заложні мерці). У легенді «Заклятий льох» такий дух змальований в образі сивобородого старця, який з´явився бідному пастушкові (старші хлопці зняли з молоденького пастушка шапку і кинули у глибокий льох. Він не міг її дістати і плакав, а коли залишився сам, йому з´явився дух льоху і подав шапку, повну золота). Охоронцем скарбу може бути карлик або ж тварина, пов´язана з ритуалами будівництва (червоний півень, золоторунна вівця, поросятко із золотою щетиною, корова чи кінь). Але найчастіше це віщі сиві старці, які діляться своїм скарбом із добрими людьми за винагороду. [19, с. 79]
Подібні за своєю образною семантикою легенди про заставні сили, які теж ґрунтуються на уявленнях про духів померлих предків, котрі шкодять за нехтування певними ритуалами (наприклад, в період спалення трупів як звичайної форми поховання були випадки, коли померлий в лісі чи утоплений залишався неспаленим і за це мстився своїм рідним). Звідси походить назва найдавнішого із таких образів — «упир», що означає «неспалений». [13, с. 245]
Ще одна тематична група міфологічних легенд — оповіді, де фігурують не надприродні істоти, а живі люди, наділені надприродними якостями чи вміннями: чаклуни, відьми, ворожбити, чорнокнижники, знахарі та ін. С. Токарев у праці «Религиозные верования восточнославянских народов 19- нач. 20 в.» (М., 1957) пише: «Одним з найдавніших, якщо не найдавнішим, предметом релігійно-магічних уявлень людини є, безумовно, сама людина»303. Він вважає, що страх перед природою первісна людина відчула лише після того, коли повірила у таємничу силу окремих людей. Такими були перші жерці поганського періоду Русі, волхви і чорнокнижники — представники магії, які своїми знаннями і вміннями (часто успадкованими від предків) підпорядковували собі духів і сили природи. Від них і походять образи різних чаклунів, які відрізняються своїми функ діями і вміннями. Пізніше виникли подібні жіночі образи (відьми, знахарки, чарівниці та ін.). Їх вважають похідними, бо у пам´ятках культури нема згадок про культових жінок-жриць чи волхвів. [10, с. 60]
Чаклуни в легендах умовно поділені на «добрих» і «злих»: одні яасилають зло, інші його знешкоджують, відвертають від свого роду-племені, але за своїми функціями та діями однакові. Найнебезпечнішим вважався чужоплемінний чаклун (можливо, саме його називали «ворожбит», від «ворог», чаклун ворожого племені). Його дії протистояв знахар (той, хто знає задуми, наміри, способи відвороту). Він виконував роль охорони племені (хоч для іншого племені був «ворожбитом») і мав свої функції: завжди був дружбою нареченого під час сватання дівчини із чужого племені, відвертав від нього поганий вплив чужих ворожбитів (тому дружко — друг проти ворогів). [15, с. 18]
Цікаво, що у легендах знахар, який допомагає людині позбутися «нечистої сили», у жодному із відомих сюжетів не вступає з ними у протиборство, а, навпаки, «співпрацює з ними, часто підкоряється їх волі, іде на різні компроміси». Будучи «добрим» до своїх одноплемінників, він може завдати шкоди чужим, насилати на них хвороби. [2, с. 85]
Слова на означення різних видів чаклунів характеризують людину з точки зору езотеричних знань чи вмінь. Подібними до «знахар» (від «знати») є «відьмак», «відун», «відьма» (від старослов´янського «ведать» — знати). Це чаклуни-провидці, які знають минуле, теперішнє і майбутнє, радять, як діяти у різних обставинах; «хмарники», «градобури» наганяють або відводять дощові чи градові хмари, «химородники» (циганське слово, що означає «коваль», людина що має справу з вогнем) — чаклуни, що опанували якийсь фах і з його допомогою роблять темні справи. [21, с. 330]
Усі чаклуни відрізняються силою впливу. Найбільш посвячені в закони магії здатні перетворювати людей у тварин і самі за цю фантастичну здатність змушені піддаватися метаморфозі, вони є перевертнями. Інші можуть насилати хворобу, передбачати майбутнє, відкривати будь-які замки розрив-травою. Трапляються й такі, що володіють гіпнозом, здібністю ілюзіоніста чи магічними предметами, як, наприклад, інклюзники, що мають нерозмінний карбованець. [21, с. 331]
За народними уявленнями чаклуни поділяються на природжених і навчених. Найпоширеніший шлях народження чаклуна — у третьому поколінні позашлюбна дитина. Також побутувала думка, Що чаклуном можна стати мимоволі, перебравши магічну силу і знання від помираючого чаклуна. Ряд сюжетів присвячено долі «невільних» чаклунів. Наприклад, легенди про «дводушника», який перекидається вовком чи дощовою хмарою і завдає мимоволі багато щкоди. Як правило, після того він сам мучиться, а ті, кому він заподіяв зло, прощають йому (чи навіть співчувають), бо розуміють, що він зробив це не з власної волі. Причини, чому він змушений так Діяти, завжди замовчуються. Багато легенд присвячено темі позагробного життя чаклуна, над яким після його смерті знущаються чорти, які допомагали йому вершити темні справи за життя. [21, с. 333]
Ще цікавішим у демонологічній легенді є образ відьми, яка не лише чаклунка, а напівмістична істота, наділена багатьма надприродними якостями і здатностями, не властивими чаклунам: літати через комин на шабаші (оргії), перетворюватись у предмети. В українському фольклорі на відміну від російського, (де «колдунья» стара неприваблива баба), відьма зображується у вигляді молодої красуні, що зваблює чоловіків. Але найвідомішою здатністю відьми є вміння красти в корів молоко, для чого вона перетворюється в кота чи собаку, рідше — в коня. З цього приводу поширений сюжет у легенді «Підкована відьма» про те, як пастух, побачивши серед ночі в кошарі чужого чорного коня, підмовив коваля підкувати ще до ранку, а вранці побачив з підковами на руках і ногах свою куму. Поширена тема — літання відьми через комин на якомусь побутовому предметі (найчастіше пов´язаному із піччю — мітлі, кочерзі, чим вона подібна до казкової Баби Яги). Це вона робить, втираючи під руки магічну мазь, яку потайки дістає з-під порога. [14, с. 120]
Спорідненим є образ чаклунки, яка приворожує чужих чоловіків, а потім перетворює їх у вовків. Вона здатна робити значно більше, ніж відьма, бо володіє цвітом папороті, що відкриває таємницю багатьох магічних знань і наділяє надприродними властивостями. Характерна риса відьом і чарівниць у легендах та, що в побуті вони звичайні люди, а тільки вночі виявляють свої надзвичайні здібності, вступаючи у зв´язок із «нечистою силою». [20, с. 265]
Усі ці легенди, як і попередні тематичні групи текстів міфологічної тематики, сягають далеких дохристиянських часів, у них відобразились давні вірування, звичаї, культи предків-тотемів і померлих предків. Хоч їх образи ніколи не перетинаються (існують відокремлено у певних сюжетних групах), усі разом вони творять своєрідний магічно-фантастичний світ, де усе діє за законами давнього поганського світогляду. Усі компоненти підпорядковані єдиній меті: виявити місце людини у світі природи і духів, що її населяють. Тому в міфологічній легенді природа ніколи не виступає тлом, а є центром зображуваних подій; на основі анімістичного та тотемічного світоглядів людина підкорюється природі, а не навпаки.
З плином часу українська міфологічна легенда увібрала в себе значну кількість загальнослов´янських сюжетів, зазнала великого західноєвропейського впливу. Однак, синтезуючи різнорідні риси, нашаровуючи зміни багатьох епох, вона витворила оригінальну національну образно-ідейну систему, яка дає можливість говорити про унікальне самобутнє явище. [20, с. 260]
Апокрифічні легенди — це прозові твори церковно-релігійного змісту, створені на основі мотивів та образів біблійної та апокрифічної літератури. Хоч вони багато в чому взаємодіють з легендами інших тематичних груп, але в українському фольклорі стоять відокремлено. Їх специфіка зумовлена рядом чинників: вони створені на основі книжної традиції; запозичені через посередництво Болгарії з візантійських джерел (або й створені самостійно, але під їх впливом). Вони ґрунтуються на чужих темах, мандрівних сюжетах, які багато в чому відходять від національної проблематики та образності. Але, на думку деяких учених (Колесси, Грушевського, Проппа), лише цю тематичну групу фантастичних оповідей слід називати власне легендами. Це твори, в яких діють біблійні персонажі, святі, а також оповіді про життя монастирів, церков, дію чудотворних ікон та ін. [5, с. 10]
Цікаво, що в апокрифічних легендах християнські компоненти відчутно приглушуються язичницькими уявленнями і витворами фантазії народу. Аналізуючи період виникнення (а ще більшою мірою запозичення) апокрифічних творів на українських землях, М. Грушевський писав: «Се була доба великої поганізації християнства на українськім ґрунті, в обох значеннях сього многозначного терміна: переходу християнської доктрини з рам міського життя в сільське і об´єднання її з елементами старшого народного релігійного світогляду».
Саме тому апокрифічна народна легенда — дуже складне і неоднозначне явище, в якому переплелися нові християнські образи та ідеї зі старими релігійними уявленнями. [5, с. 3]
Із класиків фольклористики найкращу класифікацію легенд розробив М. Грушевський, який присвятив їх вивченню чимало уваги в «Історії української літератури». Його класифікація стала основою для визначення та аналізу тематичних груп. Оскільки Біблія — перше умовне джерело апокрифічних легенд, то поділ відбувається на старозавітні і новозавітні. Детальніший поділ здійснюється на основі тематики. [1, с. 54]
Велика тематична група, космогонічні легенди, оповіді про походження всесвіту; землі; небесних тіл. Язичницька міфологія та народні фантазії щодо створення світу далеко відходять від зафіксованої у Святому Письмі розповіді про створення світу Богом за сім днів. Язичницьке уявлення про добрі і злі божества, які мають велику владу, і яким в однаковій мірі треба поклонятися, витворили стійкий дуалізм у трактуванні всіх природних і надприродних процесів. Він позначився в уявленні про творення світу добрим і злим началом водночас: Богом і сатаною. Найпоширенішою є легенда про створення світу з піску чи землі, винесеної з дна моря. Мотив, запозичений з язичницької міфології, доповнюється біблійними елементами, але розповідь має дуалістичний характер: Бог творить Арідник, Біда та ін.). Бог посилає Сатанаїла дістати землю з дна моря. Діставши, той віддає Богові не всю землю, а частину ховає в роті для себе. Розкидаючи свою частину, Бог творить добру, родючу землю, а Сатанаїл — кам´янисту, гористу, непридатну для життя. Після цього Сатанаїл хоче позбутися Бога і залишитися єдиним паном на землі, але це йому не вдається.
Згодом у творчому процесі беруть участь обидва начала: Бог творить ангелів, Сатанаїл — чортів; Бог садить рай, де всі дерева добрі, Сатанаїл — дерево добра і зла (або дерево смерті). [23, с. 112]
У деяких сюжетах Сатанаїл може виступати в образі пташки (качки або гоголя, яка пірнає глибоко під воду, щоб дістати землю з дна); рідше в образах птахів зображено два начала, що ще більше споріднює легенду з міфом про творення світу птахами. Протилежні за образною структурою (але не суттю) легенди, в яких при творенні фігурує Христос, що створює землю разом із чортом, а святий Петро радить, як і що робити. Абсурдність змісту таких легенд підсилюється мотивом товаришування святого Петра з Христом і Сатанаїл ом одночасно.
Друга тематична група, споріднена з першою, антропоґепічні легенди, про створення чоловіка. Хоча біблійний сюжет тут домінує, але й він не залишився без впливів народних уявлень, матеріалізованого світогляду язичників. Це передусім стосується творення людини Богом із якоїсь частини Божого єства (найчастіше з кусочка шкіри, яку Бог начебто відірвав з руки, пораненої під час праці на землі, рідше — з краплі поту чи ін.) Інколи сюжети таких легенд пов´язані з співучастю Сатанаїла у творенні людини. Тут зображено, як він псує Боже творіння, запаскуджує людину (наприклад у час, коли вона «сушиться» на сонці, він розрізає її і напльовує всередину, щоб вона не була чиста). [23, с. 114]
Наступний сюжет — творення жінки. В народі, крім біблійного трактування про створення жінки з ребра чоловіка, (яке дуже різноманітно переробляється і трансформується), долучаються й інші варіанти. Цікавий погляд на створення жінки крізь призму етимології її імені — Єва (в народі їва, Іва), що трактує створення її з вербової гілки. Менш поширений цикл легенд про створення жінки з трояндових пелюсток. Усі його сюжети завершуються тим, що, побачивши таку «жінку з цвіту», Адам говорить Богові, що вона йому не підходить і просить створити іншу, більше подібну на нього. І тоді Бог створює «другу Єву» з ребра Адама, а першу забирає на небо, «щоб вона стала матір´ю для Його Сина». Такі витоки легенди про Богородицю, створену з пелюсток квітів. [23, с. 116]
Найпоширеніша тематична група — легенди про життя померлих наглою смертю. Це оповіді про позагробне життя повішельників, потопельників, дітей, які померли нехрещеними, про душі вбитих людей, що шукають помсти та ін. Ці розповіді становлять значну частину народної демонології, і деякі вчені схильні виділяти їх в окрему групу — демонологічні легенди. Характерно, що в образах мерців переважно зустрічаються особи чоловічої статі. Відомий сюжет — нагло померлий чоловік-демон намагається забрати до себе у підземний світ дружину чи наречену. Уявлення про духів жіночої статі скоріше анімістичні, ніж демонологічні. Вони зводяться до сюжету про прагнення чоловіка взяти шлюб з русалкою чи мавкою, щоб заручитися її опікою над його господарством. Поширений також сюжет про спокусу і потоплення русалкою молодого хлопця. У жодній з легенд не згадується про любовні зв'язки з русалкою чи мавкою, як і з іншими демонами культу предків, бо такі легенди дотичні з віруваннями, де подібні стосунки з померлими роду суворо табуйовані. Однак нерідко в легендах оповідається про те, як людина добивається прихильності померлого духу і заручається його підтримкою й надприродною допомогою. [6, с. 204]
До цього розряду належать сюжети про домовиків (духів предків, що охороняють родинне вогнище, маєток, сприяють збагаченню і процвітанню родини). Крім домовика, зустрічаються й інші духи — господарі, які, на відміну від духів природи, володіють та опікуються якимось матеріальним маєтком: замком, руїнами, хатою-пусткою, могилою, печерою та ін. Найстійкіші у цій групі образи духів, що стережуть скарби, заховані під землею, під водою, під руїнами, у печері (часто це заложні мерці). У легенді «Заклятий льох» такий дух змальований в образі сивобородого старця, який з'явився бідному пастушкові. (Старші хлопці зняли з молоденького пастушка шапку і кинули у глибокий льох. Він не міг її дістати і плакав, а коли залишився сам, йому з'явився дух льоху і подав шапку, повну золота). Охоронцем скарбу може бути карлик або ж тварина, пов'язана з ритуалами будівництва (червоний півень, золоторунна вівця, поросятко із золотою щетиною, корова чи кінь). Але найчастіше це віщі сиві старці, які діляться своїм скарбом із добрими людьми за винагороду. [7, с. 240]
2.2. Різновиди історичних легенд
З-поміж легенд історичного змісту можна виділити кілька тематичних груп. Героїчні, в яких діють фізично і духовно сильні особи, що надприродним чином за допомогою незвичайних властивостей, якими вони наділені, перемагають ворогів. Крім героїчних є топонімічні, етимологічні, ономатологічні — легенди про походження назв місцевостей, предметів, власних імен, — та топографічні — про походження гір, річок, долин, морів та ін. Вони і є найдавнішими у цій групі і сягають доісторичних часів. [8, с. 82]
На межі міфологічної та історичної оповіді складені легенди про походження Дніпра і Десни, що були колись братом і сестрою, і посперечались, хто швидше бігає. Брат біг швидше, а сестра пробувала загатити йому дорогу, тому Дніпро такий кручений і має багато порогів. Коли Дніпро добіг до моря перший, то Десна пошкодувала, що перешкоджала йому, «прихилилась до брата і злилась з його гирлами». Тепер Десна тече лівою стороною, а Дніпро — правою, і в ясний день видно, де Десна, а де Дніпро по кольору води. [8, с. 90]
Дуже давня легенда про змія Перуна та Перунів острів. Київський літопис оповідає, що коли кинули ідола Перуна до Дніпра, то Володимир наказав пильнувати, аби він не пристав до берега аж до порогів. Народна легенда продовжує цю розповідь про змія Перуна, який літав по світу і їв людей. А коли пролітав над Дніпром, Бог його прокляв, і він упав у воду і поплив за течією. Ідолопоклонці бігли за ним і кричали, щоб він приплив до берега, але він доплив до острова і зник у підводній печері під ним (у тій печері колись жив змій, але як помер, вона пішла під воду). Відтоді острів називають Перуновим. [8, с.64]
Залишки міфу збереглись і в оповіді про кам'яних баб, які за легендою були колись людьми (їх звали великдонами), що жили в цілковитій темряві, доки Бог створив сонце. Вперше побачивши сонце, вони не раділи, як інші, а почали будувати високі могили, щоб звідти плювати на нього. Тому Господь прокляв їх, і вони зменшились і покам'яніли. [17, с. 96]
Ряд історичних оповідей знаходиться на межі з апокрифічною прозою. Такими, наприклад, є легенди про те, що вся територія вздовж Русла Дніпра була колись вкрита морем, і до Києва плавали кораблі з інших країн. Так було до того часу, поки туди приплив апостол Андрій і встромив у найвищу гору хрест, і тоді море сплило під землю. На горі побудували Андріївську церкву, під престолом якої Начебто є джерело, яке часом відкривається, але його закривають смолою, бо коли вода потече, то заллє знову всю Київську, Чернігівську та Полтавську губернії. Тому й в Андріївській церкві нема дзвонів, бо якби там задзвонили, то від того гора б тріснула і все затопила. [8, с. 108]
Таких легенд апокрифічного характеру з ознаками історичної оповіді є чимало. Серед них поширені сюжети про підземні церкви чудодійні церковні джерела тощо. Велика кількість легенд про будівництво церков та монастирів. Наприклад, про чудо збудування Київської Лаври: Дванадцять братів-зодчих збудували її всю без риштувань, бо все, що збудували за день, ішло під землю, і наступного дня вони могли продовжувати роботу, стоячи на землі. Коли все було завершено, бані оковані золотом, церква за одну ніч вийшла з-під землі. У винагороду за роботу одинадцять попросили у Бога права бути похованими у Лаврі, а один взяв гроші. Але потім і він, збіднівши, повернувся назад, і, хоч не було досить місця в келії, примістився поміж братів, але й досі лежить із зігнутою ногою. [5, с. 6]
Нерідко апокрифічні мотиви переплітаються з героїчними. Яскравим прикладом є легенда про Ватия. Перша частина — оповідь про будівництво Софії і Лаври, що їх нібито будували лаврські кріпаки під наглядом ченців. Поміж робітників був старший чоловік на ім'я Батий (в інших варіантах — Батій), якому з огляду на його вік дозволялося довше відпочивати, перепочивати вдень, після обіду. Невдовзі люди помітили, що весь час, коли він спить, над ним літає орел, кидаючи на нього тінь. Один лаврський чернець вичитав у книжках, «що воно значить», і сказав дати йому вольную і відправити геть, бо він «богатир-лицар, що колись і нас поб'є, і монастир зруйнує». Хоч Батий не хотів нікуди йти, бо був чоловік у літах, його вигнали, примусивши підписати «квиток, що не посміє грабувати Лавру і її ченців». Друга частина — легенди героїчного характеру. Батий опиняється в бусурманському царстві і, перемігши вороже військо, одружується з царівною і сам стає царем. Пам'ятаючи, як несправедливо з ним повелися монахи, він з допомогою тестя збирає велике військо і йде воювати Київ. Спочатку велить воїнам зруйнувати Софію і Десятинну, та залишити Михайлівський собор, «бо там ченці добрі, добре жили зі своїми кріпаками». А коли дійшов до Лаври, монахи впізнали його і показали підписаний ним квиток. Тоді він повернув назад, та посеред Дніпра луснув, а Київська Лавра запустіла так, «що в ній під престолом вовчиця дітей виводила». [5, с. 9]
Подібна структура зафіксованої літописом легенди про Михайлика і Золоті Ворота. У ній розповідається про те, як під Київськими стінами зупинився Батий з військом. Тоді відважний воїн Михайлик, щоб проявити зневажливе ставлення до хана, під час його трапези випустив стрілу, яка впала в його тарілку. Батий сказав киянам, що відступить від міста, якщо вони видадуть йому за це Михайлика. Вони порадились і вирішили видати. Михайлик, почувши це, виламав Золоті Ворота, що закривали чужинцям дорогу в місто, настромив на спис, і, проїхавши непоміченим через ворожий табір на коні, подався до Цареграду. Так у Цареграді появилися Золоті Ворота, а Київ був відданий на поталу ворогам. [17, с. 378]
В усному побутуванні легенди про Батия та про Михайлика і Золоті Ворота часто переплітаються і зливаються в одну оповідь Так народ інтерпретує історичні події нашестя орди Батия, пробує дояснити їх причини і наслідки. Ця легенда стоїть на межі казкової і неказкової прози. Поряд з історичними фактами (навала ординського хана, руйнування Київських церков та ін.) тут наявні фантастичні елементи (магічний орел). Сюжет опрацьовується за законами казки (шлях до царювання, відплата за колишню образу). Це доказ, що казкова і неказкова проза однаково давні за походженням, розвивались багато в чому паралельно, взаємодоповнюючи одна одну. [17, с. 380]
Чималий пласт легенд побудовано на основі традиції богатирського епосу, що особливо інтенсивно розвивався у період доби. Уже у вище поданих текстах, як бачимо, діють герої із надприродними вміннями, магічною силою. У багатьох усних творах з'являється персонаж билинного епосу — тип богатиря-змієборця, відважного захисника рідної землі. До найпоширеніших належить цикл легенд про Шолудивого Вуняку (чи Боняку), який відомий в усіх частинах Західної України. Легенда про Бонякове замчище оповідає про велетенського воїна-потвору, який їв людей, і йому в замок приводили найкращих хлопців. Коли черга прийшла до сина вдови, що недавно поховала чоловіка, вона вирішила перехитрити Боняку. Націдивши свого молока, вона спекла з нього пиріжки і навчила сина, як він повинен примусити велетня з'їсти пиріжок, а тоді сказати, що він його молочний брат. Поївши пиріжки і довідавшись про їх таємницю, Боняка відпустив хлопця. Але той залишився в його замку і, коли велетень заснув, вбив його, щоб врятувати своїх односельців від щоденної людської жертви Шолудивому Боняці. [16, с. 20]
Цю розповідь можна було б вважати героїчною казкою, якби вона не співвідносилась із конкретним місцем, названим Буняковим замчищем коло села Деревич на Звягельщині. Отже, вона може бути не поодиноким прикладом переходу неказкової прози в казкову чи з одного жанру історичного епосу в інший, що теж нерідко зустрічається. [17, с. 398]
Подекуди трапляються прозові твори на теми билин або балад, побудовані на їх основі. Так, з билиною про Дуная співвідноситься Ряд легенд про Дунай. Подібний сюжет легенди про Переп'ят і Переп'ятиху, хоч у її розв'язці персонажі поміняні місцями: княгиня, Не дочекавшись чоловіка з війни, зібрала військо і пішла князеві назустріч. Не впізнавши його, вбила здалека стрілою, а тоді, зрозумівши, що це її чоловік, убила й себе.
Сюжет про поєдинок воїнів використано у легенді «Богатирі» (про два гранітові камені коло Лоханського порогу на Дніпрі): два богатирі з різних берегів Дніпра мірялися силою, кидаючи камінні глиби через ріку. Один не докинув до другого берега, тому його камінь щe й досі лежить у воді. А другий — докинув і переміг, здобувши собі всю територію обабіч Дніпра. Подібні легенди з елементами богатирського епосу, казкової прози, що доповнюють факти історичної дійсності, побутують у всіх регіонах України. Вони становлять найдавніший пласт історичних легенд княжої доби, на основі якого виникли більш сучасні тексти про не такі давні часи. [8, с. 320]
Хронологічно наступним історичним періодом, що породив численні оповіді героїко-фантастичного змісту, була доба козаччини. Життя Запорізької Січі з рядом законів і табу, легендарні перемоги козаків, звитяжні подвиги окремих лицарів сприяли виникненню і побутуванню великої кількості легенд. Їх тематика дуже різноманітна: уся історія від виникнення козацтва до зруйнування Січі супроводжується легендарними оповідями. Народ по-своєму пробував пояснити походження козаків: чи то з маленьких дітей, які заблудили або повтікали з дому; чи з воїнів, яких один магнат посилав на допомогу іншому, а вони вирішили не йти на службу і поселилися в степу; чи з дванадцятьох братів, які жили у лісі. У багатьох оповідях про козаків говориться як про окремий народ, що звався чорно-горами. Вони описуються як богатирі, наділені велетенською силою та надприродними якостями і вміннями: «запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верств бачили, що воно в світі робиться...». [11, с. 56]
Як відомо з історії, серед козаків багато хто знався на чарах, займався спірітизмом чи магією, — їх називали характерниками (химородниками). Тому найбільше легенд присвячено опису надприродних здібностей чи незвичайних подій, пов'язаних із життям козаків, наділених такими якостями. Поширені оповіді про козаків-вовкулаків, які при складних обставинах вміли втекти, перекинувшись вовком; про здатність запорожців напускати ману (стояти табором в степу, але робити так, щоб ворогам здаватись лісом чи балкою, навіть коли ті підходять дуже близько), про химородників-знахарів, які на відстані могли вбити чи оживити людину: «У Великому Лузі ще за запорожців жив химородник Хвесько. Його дуже боялись і слухали козаки. Оце, було, лежить чоловік, а він ріже чорну редьку. Як тільки пустить редька сік білий, — чоловікові стане трудно, як стане сік чорніти, — чоловік умирає. Він тоді поробить так, що редька вбере в себе сік чорний, пустить білий, і чоловік оживе...». [11, с. 60]
Ряд сюжетів пов'язані з оповідями про зв'язок козаків із «нечистою силою». Усі вони об'єднані мотивом змови з чортом, якому за добру службу чи допомогу запорожець продав свою душу. Зокрема поширені розповіді про надприродних коней, які рятують господарів давіть за найскладніших обставин, бо насправді вони — перетворені у коней чорти. Також описуються епізоди, коли за якусь обіцянку чи службу диявол наділяє козака здатністю проходити непоміченим, знати речі, що відбуваються далеко, не гинути в бою: «Запорожці були великі галдовники (химерники), вони зналися з силою, що і кулі їх не брали». [8, с. 230]
Окрім легенд про незвичайну силу і доблесть у бою, є чимало оповідей про фантастичне звільнення чи втечу з полону. У них теж не обходиться без допомоги надприродних сил. Наприклад, козак утікає з полону, перетворивши магічною дією кинуту на воду тріску в корабель; на допомогу приходить кінь-перевертень, який може літати, говорити людським голосом, знає майбутнє, знаходить вихід зі складних ситуацій.
Велика частина козацьких легенд присвячена конкретним історичним постатям. Найбільшою магічною силою з-поміж відомих запорожців народ наділяє кошового Сірка, якого козаки називали «превеликим характерником», а турки «шайтаном» (чортом). Його жахались вороги, бо він ніколи не знав поразки, перемагаючи не фізичною силою, а магією. Легенди оповідають, що він умів перекидатись хортом і жити у ворожому таборі; робити так, щоб усі вороги заснули; знати наперед, хто збирається воювати проти нього та інше: «Сірко наставляв руку і наказував хлопцеві стріляти. Той стріляв, а він ловив кулі і кидав їх назад...» [8, с. 234]
В. Балушок пов'язує мотиви цих легенд, а також ім'я «Сірко» із традицією язичницьких «звіриних союзів»: «Міфологічні легенди про вовкулаків розповідають, як родимий вовкулака-чаклун керує вовками, які під його командою здійснюють напади на села й ріжуть худобу. У прадавніх міфах індоєвропейських народів вождь племені виступає в образі вовка або володіє здатністю перетворюватися на вовка. Такий вождь володів чаклунськими здібностями, зокрема міг керувати метеорологічними й астрономічними явищами... Подібним чаклуном, що міг перетворюватися на пса, і, можливо, на вовка, виступає в українському фольклорі і відомий кошовий отаман запорожців Іван Сірко». Таким чином дослідник пояснює також образи песиголовців (людей з собачими головами, які відзначалися особливою Жорстокістю, та легендарний мотив людоїдства). [19, с. 87]
Цікавим є цикл легенд про надзвичайну силу Сірка після його третьої смерті (за народними переказами він умирав три рази і оживав, тому прожив 210 років). Найпоширеніший сюжет про силу Сіркової руки, яка може зупинити бурю, якщо її кинути у воду; перемагати ворогів, якщо її нести перед військом; давати силу тому, хто її Восить. Заповіді Сірка, як доглядати його могилу і як викопувати Руку, воювати нею проти ворогів, широко побутували у центральній і східній Україні. На сьогодні записано чимало подібних легенд, — «Він як умирав, так дав таку заповідь: «Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носити сіад год, той владітиме нею усе рівно, як я й сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — хвиля утишеться, чи на землі — не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу шанувати, братиме навкруг землю та буде могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида....» («ЗЧималий цикл історичних легенд присвячено темі козацьких скарбів. Багато сюжетів пов'язано з постаттю Б. Хмельницького та його таємничим скарбом, залишеним для нащадків. Легенди цієї групи окремими рисами, споріднені з міфологічними сюжетами. У них ідеться про закляті скарби, незвичайні ознаки їх місцезнаходження (наприклад, вогонь чи світіння), охорону їх заложними мерцями чи тваринами (наприклад, вовками, у яких перетворились власники скарбу; гадюками). Однак, на відміну від міфологічних легенд, тут згадуються конкретні історичні події, вказуються імена достовірних осіб — власників схованих багатств; їх точне місцезнаходження та призначення, заповідане під час запечатування скарбу: «Скарб на острові Стрільчому» (острів на Дніпрі біля притоки ріки Мокрої Сури), «Скарби на острові Кухарському» (проти села Андріївки Віль-нянського району Запорізької області), «Могила Пилипчина» (біля села Котівки Магдалинівського району Дніпропетровської області), «Льох Хмельницького», «Скарби Пилипа Орлика» та ін. Магічно-міфологічні елементи цих оповідей відіграють тут другорядну роль у порівнянні з описами історичних подій, козацької доблесті і звитяги. [19, с. 90]
До історичних легенд належать також фантастичні оповіді про підземні церкви, які під час ворожих нападів увійшли в землю, і досі в них нібито продовжуються богослужби, а тому перехожі можуть чути з-під землі спів хору і звуки дзвонів. [8, с. 300]
Героїко-патріотична тематика продовжує розвиватись у легендах періоду національно-визвольних рухів 17-18 ст. У їх основі лежать історичні події Коліївщини, Гайдамаччини, опришківського руху та ін., і центральними постатями є, відповідно, ватажки цих повстань: І. Гонта, М. Залізняк, У. Кармелюк, О. Довбуш, Л. Кобилиця. Вони теж наділяються надприродною силою і вміннями: руками ловити ядра гармат, ставати невидимими, силою магії звільнятись від залізних кайданів, перевертнем утікати з полону та ін. Деякі сюжети присвячені оповіді про те, як такі надприродні речі дісталися їх власникам. Так, наприклад, у легенді про Довбуша говориться, що він, вбивши чорта, отримав силу, «що кулі його не беруть» («Довбуш і чорт») — Подекуди таємнича сила є властивістю не самого героя, а якихось його речей (плаща, пояса, зброї), тобто навіть у текстах 18 ст. спостерігаються очевидні елементи магії і фетишизму. Поширена у західному реґіоні легенда про Довбушеві чоботи, завдяки яким він був невловимий. Різні варіанти цього твору включають оповіді про 12 майстрів, які були одночасно й мисливцями, а тому самі полювали на звірів, з яких були пошиті чоботи (шкіра найшвидшого в лісі оленя зшивалася жилами найміцнішого ведмедя). Незвичайність процесу виготовлення напівказкового взуття героя доповнюється описами таємничого будиночка в лісі, спеціально для цього побудованого; магічних властивостей звірів та надприродних умінь самих майстрів. [8, с. 302]
У циклі легенд про Кармелюка, який прославився не лише силою, а й численними втечами з в'язниці та каторги, переважає саме ця тема у різних її інтерпретуваннях (магічні перетворення, вміння ставати невидимим і т. п.). Біографія легендарних героїв доповнюється колоритними епізодами дитинства (здатність змалку робити речі, неможливі навіть для дорослих), екзотичного кохання, магічної сили після смерті (чи навіть воскресіння). Зрідка зустрічаються тексти легенд, де героями виступають не воїни чи народні ватажки, а відомі письменники, архітектори церков (або будівничі міст), малярі (і їх чудодійні картини). З цієї групи найпоширеніші фантастичні оповіді про Г. Сковороду і Т. Шевченка, які в уявленні народу володіють не лише мудрістю, передбачливістю, вмінням перемагати в суперечці вельмож чи самого царя, а й магічною силою. Подекуди вони змальовані характерниками, як персонажі легенд про козаків. Однак, оповіді, в яких представлені діячі мистецтва, тяжіють переважно до переказів та народних оповідань без фантастичного компонента. [17, с. 377]
Як вказують усі дослідники легенд, у фонді цього жанру зустрічається значна кількість мандрівних сюжетів та мотивів національного епосу інших народів. Таким, на думку вчених, є сюжет легенд про Марка Проклятого (людину, прокляту за земні гріхи так, Що її не приймає ні земля, ні небо; і вона повинна вічно спокутувати свою вину); про дівчину-воїна, яка якимось чином проникла на Січ і стала не просто «козаком», а кошовим отаманом. Часом в українських легендах з'являються арабські, індійські мотиви; на півдні України в народному епосі наявні образи азіатських мудреців, купців-чарівників, фантастично вправних злодіїв, характерні для східно-азійського фольклору. Вони могли бути занесені іноземними оповідачами, які приїжджали в Україну на торг чи заробітки, а також шляхом запозичення з писемної літератури. [3, с. 217]
ВИСНОВОК
Як переконуємось, легенди дуже різноманітні за тематикою, походженням сюжетів. Трансформуючись від ранньої міфологічної легенди під впливом християнства та певних історичних подій, жанр тематично збагачувався, шліфувався і до цього часу побутує, зберігаючи основні жанрові риси. Легенди характеризуються ускладненим відношенням до дійсності, внаслідок чого історичні, соціально-побутові факти та події відступають на другий план чи відіграють роль сюжетно-тематичного тла, а у центрі оповіді з'являються незвичайні чи неможливі з точки зору матеріального світу ситуації та особи (міфічні істоти, надприродні сили тощо). Фантастичний компонент у легендах — обов'язкова жанрова ознака, що в єдності з реальним трансформує зображувану дійсність відповідно з міфічними, язичницькими, а пізніше — християнськими уявленнями та віруваннями. Цими рисами легенди споріднені з іншими жанрами — міфами, повір'ями, баладами. Міфологічні легенди, в яких зображені надприродні духовні істоти та незвичайні події, тяжіють до казкового епосу. Історико-героїчні — тематикою, сюжетами, мотивами та образами перегукуються з пісенним епосом (думами, билинами, історичними піснями). Група апокрифічних легенд споріднена з жанрами писемної літератури (апокрифами, житіями святих, патериками тощо). Незважаючи на різне співвідношення у тематичних групах та різновидах легенд реалістичного та фантастичного, усі вони тлумачаться з обов'язковою установкою на достовірність зображуваних подій, а тому всі названі жанрові різновиди (міфологічні, апокрифічні, історико-героїчні) вважаються неказковою (історичною) прозою. Відповідно до критеріїв класифікації неказкової народної прози, сформульованих К. Чистовим: 1) ознака часу; 2) ознака локальної прикріпленості; 3) наявність чи відсутність надприродних персонажів; 4) відношення оповідача до подій); у легендах:
1) фіксуються події дуже давнього часу (навіть більш сучасні події в них мисляться як дуже давні);
2) немає ознаки прикріпленості до конкретної географічної території (інколи умовно співвідносяться з нею або прикріплені формально);
3) виявляється обов'язкова наявність надприродних персонажів (навіть достовірні історичні постаті зображені як надприродні особи з магічними чи містичними вміннями та якостями);
4) оповідач перебуває на зовнішній щодо зображуваного позиції, не вказує джерела походження оповіді чи можливого її учасника або очевидця, оскільки події мисляться як дуже давні, а тому подібні факти, пов'язані з ними, втрачені в минулому. [22, с. 30]
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1.Аникин В. П. Фольклор как коллективное творчество народа / В. П. Аникин; — Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1969. — 80 с.
2.Зуева Т. В. Русский фольклор / Т.В. Зуева, Б.П. Кирдан. — М. : Флинта : Наука, 1998. — 399 с.
3.Киченко О. Фольклор як художня система: (проблеми теорії) / О. Киченко, Дрогобич: Каменяр, 2002. — 218 с.
4.Селиванова С. И. Русский фольклор: основные жанры и персонажи / С. И. Селиванова: Логос, 2008. — 199 с.
5.Зайченко О. С. Українська народна апокрифічна легенда: Пробл. розв. і побутування: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2004. — 18 с.
6.Грицай М. С. Українська народно-поетична творчість: Підруч. для студ. філол. ф-тів ун-тів / М. С. Грицай, В. Г. Бойко, Л. Ф. Дунаєвська ; За ред. М. С. Грицая. — К.: Вища шк., 1983. — 360 с.
7.Пропп В. Я. Фольклор и действительность : Избр. ст. / В. Я. Пропп. — М.: Наука, 1976. — 325 с.
8.Криничная Н. А. Русская народная историческая проза: вопр. генезиса и структуры / Н. А. Криничная. — Ленинград : Наука, 1987 – 325 с.
9.Померанцева Э. В. О руском фольклоре / Э. В. Померанцева — Москва: Наука, 1977. — 120 с
10.Давидюк В. Ф. Українська міфологічна легенда / В. Ф. Давидюк — Л.: Світ, 1992. — 176 с.
11.Мишанич С. В. Усні народні оповідання: Питання поетики / С. В. Мишанич. — К.: Наук. думка, 1986. — 328 с.
12.Легенди та перекази / Упорядкув. та прим. А. Л. Іоаніді. - К.: Наук. думка, 1985. — 400 с.
13.Войтович В. Міфи та легенди давньої України / В. Войтович. — Т. : Навч. кн. - Богдан, 2007. — 392 с.
14.Філоненко С. О. Усна народна творчість / С. О. Філоненко ; Бердянський. — К.: Центр учбової л-ри, 2008. — 414 с.
15.Шевчук, В. В. Легенди та перекази Поділля: мотиви, поетика: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук / Шевчук В. В. — Львів, 2012. — 20 с.
16.Сокіл Г. П. Фольклористична діяльність Осипа Роздольського: Автореф. дис. на здоб. вчен. ступ. канд. філол. наук / Г. П. Сокіл. — К., 1996. — 24 с.
17.Плисецкий М. М. Взаимосвязи русского и украинского героического эпоса / М. М. Плисецкий. — М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1963. — 448 с.
18.Соколова В. К. Русские исторические предания / В. К. Соколова — М.: Наука, 1970. — 288 с.
19.Предания и легенды: Фольклор. рассказы / Сост., вступ. слово и коммент. В. П. Кругляшовой — Свердловск : Сред. — Урал. кн. изд-во, 1991. – 286 с.
20.Шуклин В. В. Легенды русского народа / Владимир Шуклин.— Екатеринбург: Банк культур. информ., 1997. – Вып, 1. – 334 с.
21.Донетчина в легендах / под ред. Ю. Н. Гавриленко. — Донецк, 2010. — 336 с.
22.Каменнные цветы: сказы, сказки, легенды / сост. В. С. Логачев. — Донецк : Донбас, 1983. — 156 с.
23.Зайченко І. Народні перекази і легенди Східної України / І. Зайченко // Актуальнi проблеми української лiтератури i фольклору: наук. зб. — Донецьк: ДонНУ, 2006 — Вип. 10. – С.97 – 106.
24.Аникин В. П. Художественное творчество в жанрах несказочной прозы (К общей постановке проблемы) / В. П. Аникин // Русский фольклор: материалы и исследования. — М.Л. : Изд-во АН СССР, 1972. - Т. 13. – С.6-19.