Розділ 1 легенда як жанр неказкової
ГОУ ВПО «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра слов’янської філології і прикладної лінгвістики
КУРСОВА РОБОТА
на тему: «Специфіка фольклорного жанру легенди»
Студентки 1 курсу А групи
Напряму підготовки 45.03.01
Профіль «Слов’янська філологія»
Соловйової Х.О.
Керівник: Ярошевич І.А.
Національна шкала:
Кількість балів: Оцінка:ECTS
Донецьк - 2020
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 ЛЕГЕНДА ЯК ЖАНР НЕКАЗКОВОЇ
ФОЛЬКЛОРНОЇ ПРОЗИ 5
1.1 Походження та основні ознаки легенди 5
1.2 Класифікація легенд 10
РОЗДІЛ 2 ТЕМАТИЧНІ ГРУПИ ЛЕГЕНД 14
2.1 Сюжети та образи 14
2.2 Різновиди історичних легенд 26
ВИСНОВОК 37
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 39
ВСТУП
Ця робота присвячена такому фольклорному жанру, як легенда. Легенда — один з різновидів неказкового прозового фольклору. Поетичний переказ про яку-небудь історичну подію. У переносному сенсі відноситься до овіяних славою, що викликає захоплення подій минулого. Вивчення цієї теми є особливо актуальним, оскільки легенда відбиває специфіку національної самосвідомості і менталітету, є елементом народної культури, як і інші фольклорні жанри. Легенда виступає предметом численних філологічних і культурологічних досліджень, і це не випадково, оскільки вона має складну схему побудови, глибокий контекст та історичний зміст.
Предмет дослідження — народна легенда як жанр.
Об'єкт дослідження — специфічні особливості народної легенди як жанру.
Головна мета роботи — розглянути особливості народної легенди як жанр.
У зв'язку з поставленою метою необхідно виконати наступні завдання: Розглянути походження легенди. Охарактеризувати загальні ознаки легнды як жанру фольклорної неказкової прози. Розглянути традиційну композицію легенди, її особливості мови. А також провести класифікацію легенд, позначити сюжети і образи цього жанру.
Методи дослідження роботи: теоретичний — досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії); спостереження — систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта; експеримент — метод вивчення об'єкта, за яким дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості; описовий — збір, первинний аналіз і виклад даних.
Структура роботи: робота складається з вступу, двух розділів, висновку, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить 40 сторінок.
Розділ 1
ЛЕГЕНДА ЯК ЖАНР НЕКАЗКОВОЇ ФОЛЬКЛОРНОЇ ПРОЗИ
1.1 Походження та основні ознаки легенди
Саме слово «легенда» походить від латинського legenda — те, що належить прочитати, виникло на означення жанру середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у християнській традиції як оповідання про життя святого, мученика, пустельника і т. п., яке мало читатися у день його пам´яті. Ці оповідання часто носили повчальний характер. Вони укладались у збірники, що називалися «Патериками». У Західній Європі найбільш поширеним у 13-14 ст. був збірник християнських оповідань під назвою «Золота легенда» (Legenda aurea), перекладена багатьма мовами. Такі перекладені збірники були поширені й у Київській Русі, де у княжу добу виник і збірник оригінальних староруських легенд «Києво-Печерський Патерик». [1, с. 27]
Звідти легенда перейшла в усне побутування, набула рис народної словесності (варіантність, синкретизм, колективність та ін.) а згодом виокремилась у відмінний від писемного епічний жанр усної словесності зі своїми художньо-композиційними особливостями.
Походження жанру (як і його назви) тривалий час закріпляло за ним визначення твору суто біблійного християнського змісту. Зокрема, Ф. Колесса писав: «Легенди — це оповідання із церковно-релігійним підкладом та моралізаційним напрямком. Вони спираються звичайно на книжні джерела розсновують мотиви, зачерпнуті з християнської біблійної, легендової та апокрифічної літератури, сплутуючи дійсне з чудовним. Легенди основуються переважно на мандрівних темах, які на українському ґрунті підлягають переробці під впливом місцевих культурно-історичних обставин». [6, с. 17]
Таке ж визначення було усталене і в російській фольклористиці. В. Пропп наголошував: «Народна легенда — це прозова художня розповідь, поширена в народі, зміст якої прямо чи опосередковано пов´язаний з панівною релігією. Для легенди характерний зв´язок не з тотемічною чи іншою добожеською релігією (такий зв´язок мають первісні міфи) чи з релігією багатобожеською (античні міфи), а з релігією єдинобожеською, якою в Європі є Християнство». [6, с. 18]
Перейшовши в усне побутування, легенда швидко змінила свою сутність, подолавши межу між сюжетами релігійного і світського характеру. Це було наслідком відірваності книжної літератури від народного середовища, і, у сївою чергу, необізнаності народу з писемними джерелами. На слов´янському ґрунті легенда увійшла в усне побутування на основі численних міфологічних вірувань, повір´їв та язичницьких релігійних уявлень, що спричинило особливості жанру в українській словесності. [3, с. 40]
Українські легенди стали записуватися порівняно пізно. Перші записи здійснені в 40-х роках ХІХ століття письменниками Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Максимовичем, І. Срезневським Л. Боровиковським, вони містяться у збірці П. Чубинського “Праці етнографічно-статистичної експедиції російського географічного товариства в Західно-Руський край” (1878). Помітним явищем у слов’янській фольклористиці стало видання М.Драгоманова “Малоруські перекази й оповідання”. Казки та легенди ввійшли до великого наукового видання “Етнографічних матеріалів, зібраних в Чернігівській та сусідніх з нею губерніях” Б. Грінченка (1895-1899 рр.), до “Етнографічних матеріалів з Угорської Русі”. З’явилися збірники І. Манжури, Ю. Яворського, Ігнатія з Нилович, Б. Грінченка, В. Гнатюка, А. Кримського, М. Возняка. Зокрема, академік М. Возняк підкреслює, що національне в українській легенді проявляється в етимології її персонажів, у вияві елементів народних традицій, у мові [4, с. 5]. Легенда, як і казка, зафіксувала нашарування різних періодів мовної культури українців, національну традицію, спосіб усного мовлення.
Відокремившись від книжної традиції, народна легенда почала розвиватися своїм власним шляхом, синтезуючи в собі різнопланові елементи народних уявлень і вірувань, звичаїв, далеких від християнської традиції. В. Пропп доводив, що «...уцілому легенда не є жанр, запозичений з літератури. Вона не черпає навіть із книжних джерел, утворених на народній основі, бо вони, відірвавшись від народного середовища, стали йому чужими, а тому порівняно слабо впливали на народну творчість. Це перш за все стосується Біблії». [1, с. 30]
На основі записаних текстів неважко встановити, що більшість народних легенд має фольклорну основу і походить від космогонічних, есхатологічних, антропогонічних та етноґенетичних міфів. Таке змішування двох різних світоглядів (язичницького і християнського) у легенді відбулося на спільній основі — надприродності чи надреальності зображуваних явищ. Тому, якщо в європейській науці термін «легенда» розуміється в його первісному значенні (як жанр писемної християнської літератури та його усне продовження), а в російській фольклористиці він використовується переважно щодо народних оповідань церковно-релігійного змісту (які, однак, далеко відходять від біблійно-християнської традиції), то українські фольклористи включають в нього значно ширший тематичний діапазон усних оповідей. [14, с. 42]
Легенди — малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов´язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін.), їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету. В легенді реальні події змішані з вигаданими та релігійними. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно». Легенда часто має етичну, моралізуючу або релігійно-філософську цінність. [8, с. 10]
Легенда може містити елементи міфу, описувати надприродних чи вигаданих істот, події, персонажів. Також, як і міф, здатна пояснювати походження певних речей і явищ. Однак, на відміну від нього, в легенді не стверджується істинність описуваних подій, а підкреслюється їх вірогідність, недостовірність оповіді. Події легенди мають порівняно невеликий, локальний масштаб на кшталт заснування міста, появи елементів ландшафту, подорожі тощо. Тоді як міф зазвичай пояснює появу дечого всесвітнього чи загальновідомого з точки зору оповідача. На відміну від фольклорної казки, в легенді фігурують конкретні місця й персонажі замість умовних. Події легенди розгортаються в історичному часі, часто повідомляються епоха або й рік, чого не буває в міфі та казці. Деякі легенди адаптуються до нових умов, їхній сюжет зберігається, але персонажам і місцям даються нові імена й деталі. [23, с. 97]
Легенда у фольклорі — усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети.
В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог». Тоді ж виник збірник оригінальних легенд – «Києво-Печерський патерик». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту, розповіді про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. [5, с. 12]
Народні легенди використали М. Коцюбинський у «Тінях забутих предків» (зокрема про створення світу Арідником, про Чугайстра, Щезника та ін.); Н. Кобринська в оповіданнях «Відьма» (інша назва «Судильниці»), «Чудовище» («Чортище»), «Хмарниця»; Дніпрова Чайка у творах «Дівчина-чайка», «Мара»; Леся Українка у драмі «Лісова пісня». Вона також здійснила поетичні переспіви легенд у творах «Жертва», «Саул», «Сфінкс», «Віла-посестра», «Ізольда Білорука», легендарному триптисі 1. «Що дасть нам силу?» (апокриф), 2. «Орфеєве чудо» (легенда). Авторською інтерпретацією легенди про Юду є її драматична поема «На полі крові». Цей сюжет розробив С. Черкасенко у драмі «Ціна крові». Він також створив віршовану трагедію «Про що тирса шелестіла», головним героєм якої є Іван Сірко; історичні драми «Коли народ мовчить», «Северин Наливайко», «Богдан Хмель», «Вельможна пані Кочубеївна»; роман з козацьких часів «Пригоди молодого лицаря» та його продовження «Блиснем шаблями, як сонце в хмарі». Мотиви легендарно-історичної прози використовували О. Олесь («Над Дніпром», «При світлі ватри», «Ніч на полонині», «Земля обітована»); А. Чайковський («На уходах», «За сестрою» та ін.); Ю. Опільський в історичних творах «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Золотий лев», «Сумерк»; В. Будзиновський в повістях «Пригоди запорізьких скитальців», «Осаул Підкова», «Під одну булаву»; І. Кочерга у драмі-феєрії «Марко в пеклі», п´єсах «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий»; В. Гренджа-Донський (книга «Оповідання з карпатських полонин», а також його поеми «Червона скала» (в основі — переказ про Хустський замок), драматична поема «Золоті ключі срібної землі», повість «Ілько Липей, карпатський розбійник» та трагедія «Попадя»). [6, с. 105]
Характерні ознаки легенди :
1) легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком;
2) їх сюжети переважно одно- або малоепізодні;
3) композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді;
4) теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті. [24, с. 12]
У своїй сукупності українські легенди являють собою доволі струнку світоглядну систему; всі вони перейняті одним духом, усі стягнуті і злиті однією спільною ниткою. У більшості українських легенд показана уся нікчемність людського розуму перед Вищою Премудрістю, марнославство, намагання людей змінити визначене з неба. [9, с. 61]
1.2 Класифікація легенд
Одна з перших спроб класифікації була здійснена М. Драгомановим у виданні «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова» (К., 1876). Він пропонував систематизувати легенди за такими рубриками:
1) природа;
2) міфологія, мерці;
3) люди, наділені чудесною силою;
4) скарби;
5) родинне й суспільне життя;
6) особи й події історичні;
7) місцевість;
8) бувальщини.
Як бачимо, в основі поділу лежить тематичний принцип.
На основі етнографічних матеріалів, зібраних М. Драгомановим, а також П. Кулішем, П. Чубинським, Б. Грінченком та ін., спираючись на теоретичну працю М. Костомарова «Слов´янська міфологія», Г. Булашев створив свою класифікацію легенд. Він, як і Костомаров, працював у руслі міфологічної школи, використовуючи елементи історико-порівняльного методу. [23, с.100]
У своїй класифікації Г. Булашев виділив понад двадцять тематичних груп, серед яких такі: «Українські легенди про створення світу», «Українські легенди про створення Адама і Єви», «Українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю...», «Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей», «Українські легенди про житло, господарські будівлі, знаряддя й деякі винаходи», «Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи», «Українські легендарні оповіді про надприродних істот» та ін. [23, с. 98]
Іншу основу мають класифікації, створені дослідниками, що до легенд зараховували народні оповіді лише релігійно-християнського змісту. Відома класифікація Ф. Колесси, який поділив легенди на групи, зважаючи на теми апокрифів, з яких вони виникли:
1) легенди старозавітні (про початок світу, Бога й сатану, Адама і Єву, Давида, Соломона та ін.);
2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла, їх мандрівки й чуда);
3) про святих (Миколу, Варвару та ін.);
4) про позагробове життя й кінець світу;
5) легенди-притчі на тему роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру. [19, с. 56]
Подібною є класифікація російського фольклориста В. Проппа, який, однак, крім тематичного принципу враховує також джерело походження, а відтак — формальні ознаки легенд.
Таким чином він виділяє:
1) книжні легенди (в основі яких сюжети Біблії та апокрифічної літератури);
2) легенди казкового походження, які виникли шляхом переробки і переосмислення казок;
3) космогонічні чи легенди про творення світу, які відірвані і від Біблійної, і від міфологічної традиції і є самостійним фольклорним утворенням, продуктом народної фантазії;
4) легенди про мандрівне божество (мандрівки і діяння Христа); 5) легенди про святих, де діє не Христос, а Його апостоли і святі. [17, с. 367]
Найближчою до сучасної є класифікація, здійснена М. Грушевським в «Історії української літератури». Тут виділено такі тематичні групи легенд: 1) космогонія;
2) перші люди;
3) старозавітні леген ди;
4) Христологія;
5) апостоли і святці;
6) легенди, прив´язані до України;
7) святкування (геортологія);
8) про кінець світу (есхатологія);
9) моралістичні теми.
Класифікація легенд О.Дея та за виданням „Легенди та перекази” (Київ: Наукова думка, 1985):
1) міфологічні;
2) антропоморфічні;
3) апокрифічні;
4) топонімічні;
5) історико-героїчні;
6) соціально-побутові. [14, с. 360]
У найповнішому на сьогодні виданні «Легенди та перекази» (К.: Наукова думка, 1985) виділені в окремі тематичні групи також
7) космологічні;
8) гідронімічні;
9) зоологічні;
10) етіологічні та інші легенди та перекази. [13, с. 245]
Історико-героїчні легенди, що найширше представлені у цьому виданні, у свою чергу поділяються на кілька груп відносно історичного періоду, представленого в них (староруські часи і Київська Русь; боротьба з хансько-татарськими та османсько-турецькими завойовниками; визвольна війна українського народу 1648-1654 pp. та ін.) Групуючи легенди тематично, О. Дей принагідно зазначав, що «нерідко одна і та ж легенда містить у собі подвійну чи потрійну інформацію». Так, наприклад, антропоморфічні сюжети завжди бувають чи міфологічними чи апокрифічними, чи топонімічними, залежно від характеру викладу можуть належати до будь-якого з основних видів та ін. Усі названі групи можна поділити на більш детальні рубрики щодо мотивів чи тем, однак це не впливає суттєво на означення жанрових різновидів. [16, с. 17]
Розділ 2