Педагогічне новаторство – основа соціальної активності особистості вчителя

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 10

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

(частина 1)

Плотніков П.В.

доктор педагогічних наук,

доцент Донецького національного університету

Здійснення програмних цілей виховання і навчання, підвищення рівня їхньої якості й ефективності, розвиток свідомого ставлення до нав­чання, озброєння учнів глибокими знаннями, які вони могли б засто­сувати на практиці, залежить у першу чергу від соціальної активності, постійного творчого пошуку і педагогічної майстерності вчителя.

“Освіта – стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації й держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна й людиноємна сфера суспільства, його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації,” – підкреслено в Національній доктрині розвитку освіти України [1; 1]. Проблеми освіти обґрунтовано висуваються сьогодні на передній план громадської уваги в нашій державі, це з новою силою відзначалося на Другому позачерговому з’їзді вчителів України. Виявляючи соціальну активність в освітньому просторі, педагоги, учні, батьки разом шукають шлях до істини, правди, справедливості, чесного аналізу і чесного пошуку шляхів відновлення і реформування сучасної школи.

Зараз закладається підґрунтя для нової атмосфери у сфері освіти і науки – атмосфери вільного обговорення наболілих питань, вимогли­вості, неприйняття всілякої показухи і психологічної роздвоєності. Зростає усвідомлення відповідальності кожного за справи, що відбу­ваються в навчальному закладі, колективі. Усе це піднімає тонус у трудовому і політичному житті сучасної української загальноосвітньої і вищої школи.

Реформи в школах України згідно з вимогами Національної Доктри­ни повинні мати величезні за своєю значущістю соціальні наслідки. Школа повинна виховати людину, здатну відповідати за долю своєї незалежної держави, розвиток своєї особистості.

У сучасній українській школі, раніше позбавленій свого національ­ного колориту, вирішуються нині кілька різних завдань, але всі вони групуються навколо двох основних.

Перше полягає в тому, щоб усі учні оволоділи основами наук, набули певної суми знань, умінь і навичок, розвивали свої фізичні і трудові уміння. Друге завдання – виховати кожного учня високомораль­ною, розвинутою особистістю, з демократичним світоглядом, творчо активну і соціально зрілу. Робота сучасної школи України умовно ніби поділяється на дві взаємозалежні і взаємозумовлені частини – навчання і виховання нового мислення.

Нове мислення в педагогіці сучасної школи виступає одночасно проти догматизму і стихії у вирішенні навчально-виховних завдань. Воно вимагає конкретного підходу до кожної ситуації, глибокого аналізу діяльності і вибору найбільш раціональних варіантів навчання і виховання.

Свобода творчості, вибору форм і методів роботи, моделей виховання і навчання, надана вчителю, школі сама собою не з’явиться в стінах навчального закладу. За реалізацію цих завдань необхідно постійно боротися кожному педагогу на своєму місці.

Створення нової концепції, нових навчальних планів, методик – це колосальна робота, що не тільки вчителю, але жодному відомству не під силу. До цього потрібно підключатися всьому творчому педагогічному потенціалу нашої держави, адже нам необхідно зробити стрибок у духовному розвитку.

Зростаюче покоління незалежної України має одержати широку освіту і мати планетарне мислення. Для здійснення цього стрибка потрібна духовна база, потрібний новий учитель – освічений, нестандартний. Необхідно з новим ентузіазмом підключитися до пошуку передового педагогічного досвіду.

“Передовим можна вважати лише такий досвід, що є результатом творчого пошуку шкіл і вчителів, відкриває нові педагогічні факти, створює нові педагогічні цінності, раніше не відомі в педагогічній науці і шкільній практиці, що істотно модифікує відповідно до сучасних завдань навчання й виховання дітей і молоді існуючі форми, методи і прийоми навчально-виховної роботи” [2; 4].

У широкому значенні педагогіка новаторів – це ідеологія новизни й методологія в новій педагогіці, джерелами якої виступають філософія (вчення про людину, реальне, життєве застосування основних положень у теорії й практиці навчання й виховання), гуманістична традиція російської й української педагогічної думки, класиками якої були Толстой, Достоєвський, Бєлінський, Ушинський, Макаренко, Шацький, Сухомлинський й інші, а також гуманістичний спадок зарубіжної прогресивної педагогіки, представниками якої були Песталоцці, Руссо, Фурьє, Оуен, Корчак, Сент-Екзюпері.

До сучасних педагогів-новаторів ми можемо віднести І.А.Зязюна, Ш.А.Амонашвілі, В.Ф.Шаталова, І.П.Іванова, М.П.Щетиніна, Б.І.Дег-тярьова, С.Н.Лисенкову, Є.Н.Ільїна, І.П.Волкова й багатьох інших.

Вихідним постулатом сучасних педагогів-новаторів є їхня соціальна активність у сфері навчання, виховання й освіти, і головне – це оптимістичний і гуманістичний погляд на людину. Головне їхнє завдання – зрозуміти інтереси учня і допомогти йому правильно, невикривлено усвідомити їх. Саме вони – одни з небагатьох – вміють слухати дитину, вести з нею діалог, допомагати їй зрозуміти себе, виявити себе, відбутися як людина.

“Педагог-новатор приймає на себе особисту, професійну й громадянську відповідальність за діалектичне поєднання інтересів особистості й виховного колективу з інтересами й ідеалами суспільства. Він відповідає за майбутнє особистості дитини і за майбутнє держави” [3; 19].

Звернемо свій критичний погляд на особистість учителя. Стати вчителем сьогодні – це означає вибрати одну з найважчих сфер виробництва – сферу “виробництва особистості”. На вчителі лежить особлива відповідальність. Кожний урок, кожний шкільний день може стати кроком до змін нашого життя, а може і не стати. Це залежить від того, наскільки чіткою буде політична лінія вчителя в національному вихованні, наскільки ця лінія буде прийнята учнем і батьками. Хто він: розумний, тонкий наставник, інтелігент у вищому розумінні цього слова чи простий урокодавець, передавач знань? Адже ще можна зустріти вчителя мови і літератури, що без душі розкриває літературні образи, не знає і не цікавиться сучасною літературою, не може вести переконливу суперечку зі своїми ж учнями. Це стосується й інших учителів: математики, фізики, географії, біології, історії. Нормальним явищем для школи останнім часом став учитель музики, що не вміє грати на жодному музичному інструменті, і вчитель образотворчого мистецтва, який ніколи не тримав у руках палітри і кисті, і взагалі культура інших наших педагогів є такою низькою, що вони не виділяються нічим серед своїх учнів. Адже саме звідси бере свій початок здатність дорослого скривдити, принизити дитину, поставити незадовільну оцінку за те, що учень вертівся на уроці, що забув змінне взуття, звідси і така впевненість у власній непогрішності, одноособовому праві на істину.

Неповноцінність педагогічної освіти, нестача культури дуже відчут­но гальмують сьогодні шкільне життя. Прийшов час поставити вчителя в залежність від кінцевого результату. Нехай тільки успіхи учнів, реальні, а не уявні, стануть критерієм оцінки праці вчителя, основою для висування його на посаду, приводом до заохочень і нагород.

Гарний засіб – створення таких умов, за яких педагогічний працівник постійно виявляв би соціальну активність, міг розворушитися, критично оцінити свою діяльність. І це можливо через добре продуману, об’єктивну вимогливість і сувору атестацію.

Сьогодні як ніколи виявилася нагальна потреба виховувати мільйони людей якісно нового демократичного вигляду, що несуть риси високого професіоналізму й національної культури, інтелектуальної моці і громадянської гідності, патріотичної пристрасті й національної гордості. Шляхи вирішення цих проблем – у зміні ставлення до освіти, у її бажаності і привабливості й у підвищенні авторитету вчителя в суспільстві.

У реальному житті доросла людина не може реалізувати звід здіб­ностей, якщо їх не розвинула школа. Нам потрібні талановиті, усебічно розвинуті діти. Виховати таких дітей можуть обдаровані, шукаючі, допитливі вчителі, що мають тверду соціально-громадянську позицію.

Сьогодні наше слово звернене до армії творців нової української педагогіки – новаторів, які виявляють соціальну активність у сфері виховання, навчання й освіти, – педагогів, вихователів, учителів, людей, що день у день ведуть творчий пошук: удосконалюють технологію і прийоми педагогічної праці, прискорюючи тим самим процес соціалізації, розвитку і становлення нової людини. У них інша технологія, наявні мета, сенс, спрямованість навчання і виховання зростаючого покоління. Можливо, тому такою важкою є доля педагога-новатора, що ті люди, що оточують його, ще не готові сприйняти його логіку, лякаються можливості піднятися на нову висоту.

“Педагогічна майстерність не визнає догматичних положень, установлених раз і назавжди. Праця педагога-майстра – це невтомний творчий пошук. Це сумніви і знахідки. Тому А.С.Макаренко був правий, коли говорив, що педагогіка є найбільш діалектичною, найбільш рухливою, найбільш складною і різноманітною наукою” [4; 18].

На жаль, часто не тільки повсякденна свідомість, але і наша наука бувають у колі вчорашніх ідей, не можуть оцінити новаторів, огороджують себе від них.

Реформи все більше вивільняють людську соціальну активність і творчість учителів, адже все, що робиться в ході її, відкриває простір для творчої діяльності людини, більш повного виявлення її обдарованості і талантів, для розвитку завзятості й ініціативи.

Професійні якості педагогів, чий досвід вважається передовим, характеризуються такими поняттями, як висока соціальна активність, професійна майстерність, новаторство, дослідницький підхід.

Педагог-новатор – це насамперед професіонал, що вільно володіє технологією роботи, творчим підходом до справи і досягає високих результатів у навчанні і вихованні завдяки постійному прояву своєї соціальної активності.

Тому А.С.Макаренко мав рацію, коли стверджував, що “педагогічна майстерність може бути доведена до високого ступеня досконалості, майже до ступеня техніки” [4; 368].

Педагог-новатор відрізняється особливими якостями від простого вчителя, тим, що він, виявляючи соціальну активність, збагачує свій дос­від новими формами, методами, засобами, які підвищують ефективність навчально-виховного процесу. Для педагога-новатора характерною є оригінальність стилю роботи, а також творчий та індивідуальний підхід у вихованні учнів.

Педагог-новатор – це і вчитель-дослідник, його праця насичена еле­ментами цілеспрямованої науково-дослідної діяльності, він завжди від­різняється новою та оригінальною побудовою навчально-виховного процесу.

Таким чином, педагогічне новаторство – це прогресивні нововве­дення, що удосконалюють освітню практику. Педагог-новатор, виходячи з наукових принципів, спирається на відомі йому творчі положення, бере на озброєння те, що допомагає йому в роботі, вносить зміни, корективи, доповнення.

“Проблема нової школи, - писав С.Т.Шацький, – може бути вирішена тільки в межах організованої педагогічної системи, що обіймає цілий ряд і практичних і наукових установ” [5; 151].

За цінністю й значущістю вчительське і педагогічне наукове новаторство не можна розрізнити, розділити. Наука не може розвиватися без учительського новаторства, учительське новаторство – без науково­го. Різниця лише в тому, що кожний учений зобов’язаний бути новато­ром, тобто породжувати і передавати науці і практиці нові, цінні ідеї. Коли ж шкільний учитель знаходить загальнозначущі ідеї, суспільство ставиться до цього з підвищеною увагою і схваленням. “Новаторство (у перекладі з латинського – оновник, винахідник) – риса особистості, пов’язана з високорозвиненим почуттям нового, прагненням до передового, прогресивного, непримиренність з консерватизмом мислення. Виявляється новаторство в різних сферах діяльності” [6; 903].

Новаторство притаманне людям високої соціальної активності, мислячим, ініціативним. Безініціативна людина, як правило, нерішуча, боїться всього нового, за своїм духом схильна до перестраховки, позбавлена дерзання. Людина з мисленням новатора діє вдумливо, виявляє розумну ініціативу, сміливий пошук, приймає рішення творчо, не механічно, з урахуванням реальної обстановки.

Новаторство є конкретним вираженням почуття передового. У нашому суспільстві йде процес безупинного народження нового, прогресивного, боротьба зі старим, відживаючим.

Поняття “нововведення”, “новаторство”, “ініціатива”, “творчість” близькі за змістом. У їх основі – процес і результат роботи зі створення чогось нового, невідомого колись, наслідок здійснення задуму, ідей, принципів, прийомів у якій-небудь сфері.

Останнім часом тривають активні пошуки колективних форм передового досвіду в школах різних регіонів України. Створюються школи передового досвіду, що свідчить про значне розширення масштабів розповсюдження нових ідей у навчанні й вихованні молоді.

Педагоги-новатори вважають, що школа має бути школою вихован­ня і розвитку соціальної активності особистості. Цілям виховання і розвитку більше відповідають укрупнені, інтегровані курси (на зразок природознавства), що дають цілісний погляд на ту чи іншу сферу дійсності, на відміну від традиційних шкільних предметів (хімії, фізики), які мають тенденцію до фрагментації дійсності.

У наші дні успішно може вирішити складні завдання навчально-виховної роботи тільки педагог, що вміє науково прогнозувати, усебічно вивчати особистість школяра, визначати оптимальні засоби педагогіч­ного впливу на учня, глибоко аналізувати результати своєї діяльності. “Найбільш висока оцінка дається вчителям, – писав В.А.Сухомлинський, – у яких любов до дітей сполучається з творчим інтересом до проблем науки” [7; 53].

Ефективність навчально-виховного процесу в сучасній школі залежить насамперед від теоретичної підготовки, педагогічної майстер­ності, життєвого і політичного досвіду вчителя.

Сучасні педагоги-новатори вважають, що школа має бути школою виховання й розвитку сучасного мислення й цілісного, всебічного розвитку дитини. Цим принципам має відповідати корінне покращення фізичного й естетичного виховання, посилення уваги до рідної мови, російської як другої мови у національній школі й іноземної – як засобу спілкування й самовираження, патріотичного, національного й міжна­ціонального виховання. Школа може бути школою повного дня з тим, аби вона могла вирішувати названі вище завдання у максимально сприятливих умовах. Кожний предмет вивчається учнями відповідно до реальних навчальних можливостей і інтересів і на одному з двох рівнів – звичайному і поглибленому. Необхідно розширити і різні курси за вибором.

На сучасному етапі розвитку української школи навчально-виховний процес все більше набуває характеру наукового пошуку згідно з вимогами Національної доктрини розвитку освіти Укрїни.

В епоху науково-технічного прогресу і безперервного ускладнення шкільної освіти вчитель має володіти не лише глибокими спеціальними педагогічними знаннями, але й уміннями й навичками творчо підходити до процесу навчання й виховання учнів. “У наші дні успішно вирішити складні завдання навчально-виховної роботи може педагог, що вміє науково прогнозувати, усебічно вивчати особистість школяра, визначати оптимальні засоби педагогічного впливу на учня, глибоко аналізувати результати своєї діяльності” [3; 15].

Вчені виявили 9 основних принципів у навчально-виховній діяльності педагогів-новаторів. Це – демократизм, співробітництво, гуманізм, олюднення знань, гласність, відповідальність, педагогічне спілкування, колективізм і випереджальне навчання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Національна доктрина розвитку освіти. – К., 2001. – С.11.

2. Бондарев Л.Я., Носач В.Е., Плотников П.В. Опыт и мастерство педагогов новаторов. – Донецк, 1990. – С.233.

3. Бондарев Л.Я., Носач В.Е., Плотников П.В. Педагогика новаторов. – Донецк: ДонГУ, 1988. – С.120.

4. Макаренко А.С. Из опыта работы // Пед. соч.: В 8 т. – М.: Педагогика, 1984. – Т. 4. – С.368.

5. Шацкий С.Т. Курсы как организующая сила в педагогическом деле // Пед. соч.: В 4 т. – М.: Просвещение, 1994. – Т.2. – С.151.

6. Советский энциклопедический словарь. – М.: Советская энцикло­педия, 1979. – С.1600.

7. Сухомлинский В.А. Наши учителя, воспитатели // Изб. произв.: В 5 т. – Киев, 1980. – Т.4. – С.53.

СУЧАСНЕ ПЕДАГОГІЧНЕ НОВАТОРСТВО:

ПРИНЦИПИ, ІДЕЇ, НАПРЯМКИ

(частина 2)

Чотирнадцять років минуло відтоді, як наше суспільство вступило в смугу об’єктивно необхідної нам демократизації. Школа є державно-суспільним соціальним інститутом. Саме в такому розумінні закладені гарантії її демократизації. Школа повинна виховувати людей демокра­тичних, тобто відповідальних і самостійних. Це і є соціальне замовлення школі.

Демократія – це здоров’я суспільства, демократизація школи – єдиний шлях до її оздоровлення.

Орієнтир сьогодні – на людину з високою політичною культурою, особистість з високими демократичними принципами. Це вимагає зміни людського ставлення до життя, один до одного, до учнів, розкріпачення особистості. Вчитель і учень повинні виявляти співробітництво, адже державна програма і програма кожної особистості мають збігатися.

Узи демократизації школи різноманітні. Одну з характерних рис нинішнього педагогічного життя нашої держави складає повсюдне пробудження суспільно-політичної активності вчителювання. Це живе джерело тієї енергії, що підживлює демократичний процес. Демократія сьогодні потрібна педагогічним колективам, усім навчальним закладам; у діючих, сильних своїх проявах потрібні гласність, критика і самокри­тика, виборність, реальна участь педагогів в управлінні й контролі. Особлива увага в демократизації роботи навчальних закладів приділя­ється учнівський молоді.

Перший досвід реформ кадрової роботи в освітньому просторі в Україні підтвердив, що правильний підхід у цій політиці можливий тільки в умовах послідовного демократизму, коли вирішальний голос у підборі й висуванні кадрів від до викладачів до керівників належить колективу, учителям, студентам, учням; коли нормою стає широка виборність керівників, у тому числі ректорів вузів, директорів шкіл і профтехучилищ, технікумів, на основі справжньої конкурентності, їхньої регулярної звітності перед колективами. Керівниками повинні бути люди найбільш авторитетні, віддані ідеям незалежної держави, справжні особистості – така мета подальшої демократизації кадрової роботи в освіті й науці, що відповідає вимогам Національної доктрини розвитку освіти.

До соціального активу демократизації належить створення сус­пільних рад на всіх рівнях системи освіти, включення до складу шкіль­них рад, окрім усіх шкільних працівників, представників громадських організацій, розташованих за місцем перебування школи, а також учнів.

Необхідною є конкуренція на всіх рівнях освітнього простору з оцінкою роботи підрозділів громадськістю, батьками, трудовими колективами, вчителями й учнями.

Має бути наявний особистісне ставлення до освіти, особисті цілі стосовно освіти в кожної людини.

До складу шкільних рад повинні входити представники учнівського самоврядування або комітету. Варто запрошувати їх і на наради в директора, які проводяться щотижня. Практика свідчить про доцільність проведення спільних педагогічних рад з активом школи.

На користь демократизації служить практика залучення учнів до планування роботи школи, аналізу і підбиття підсумків організації і проведення вільного часу, канікул, до удосконалювання навчального процесу.

У розділі “Мета, пріоритети і принципи розвитку освіти” Національної доктрини підкреслено: “Система освіти має забезпечувати виховання людини демократичного світогляду і культури, яка дотри­мується прав і свобод особистості, з повагою ставитися до традицій на­родів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору осо­бистості, виховання культури світу і міжособистісних відносин” [1; 2].

Демократизація – це також і створення концепції нової школи, її програм і підручників, адже нинішні навчальні книги школяра мало чим відрізняються від вузівських посібників: той самий фактичний матеріал, та сама складна академічна мова і дуже бідний методичний апарат.

Демократизація школи – це і повне відмовлення від формалізму в будь-яких його проявах, насаджуваних, на жаль, чиновниками і тепер.

Справжній сенс реформи і демократизації школи – у зламуванні адміністративно-командної системи в школі, він полягає в духовному і матеріальному звільненні особистості, створенні системи з її розкрі­пачення.

Ідея демократизації педагогічних відносин у широкому значенні цього слова як специфічного виду суспільних відносин, що реалізуються в сфері виховання й освіти, складає ядро педагогіки співробітництва. З усіх глибинних шкільних проблем на перше місце сьогодні висувається проблема педагогічних стосунків між вчителем і учнями. Цю проблему найважливішою вважали й видатні наші педагоги і психологи – А.С.Макаренко, В.А.Сухомлинський, Я.С.Виготський та інші.

Співробітництво з дітьми – перша умова успіху, без нього немож­ливо вирішити жодні інші завдання виховання, навчання і розвитку. Але в більшості сучасних посібників для вчителів поняття “співробітництво” лише згадується, йому не надається необхідного значення. Це дезорієн­тує вчителів і керівників освіти.

Варто виділити два поняття педагогіки співробітництва: у вузькому і широкому значенні.

У вузькому значенні педагогіка співробітництва – це педагогічна технологія, сукупність прийомів і методів навчання і виховання.

У широкому значенні – це ідеологія, методологія нової педагогіки, джерелами якої виступають соціальна педагогіка, філософія, вчення про людину (реальне, життєве застосування основних положень цієї філосо­фії в теорії і практиці навчання і виховання), гуманістична традиція педагогічної думки і гуманістична спадщина зарубіжної прогресивної педагогіки.

Вихідний постулат педагогіки співробітництва – це оптимістичний і гуманітарний погляд на людину. Завдання вчителя – зрозуміти інтереси учня і допомогти йому правильно, неперекручено усвідомити їх. Учитель повинен уміти слухати дитину, вести з нею діалог, допомагати їй зрозуміти себе, виразити себе, щоб у результаті відбутися як Людині. Учитель приймає на себе особисту, професійну і громадянську усвідом­лену відповідальність за духовне і діалектичне поєднання інтересів особистості і виховного колективу з інтересами й ідеалами суспільства. Він відповідає за майбутнє особистості дитини і за майбутнє незалежної України.

Педагогіка співробітництва вимагає переосмислення не тільки відносин, але і структури пізнавальних операцій, логіки колективного добування знань і самостійної роботи наодинці.

Педагогіка співробітництва створена, вироблена знизу, тобто сами­ми вчителями-практиками, а не спущена у вигляді методичних листів і вказівок. Вона виникла як протест живого вчителя проти омертвілої адміністративної педагогіки.

Педагогіка адміністративна виходить з того, що вчитель знає, що робити учневі, а учню приписується роль безініціативної, неслухняної свавільної істоти і звідси – необхідність постійного і безупинного контролю і підпорядкування. Роль учителя зводиться до того, щоб “ви­ховати” – підкорити первісно безпомилковому вчительському диктату.

Педагоги-новатори, висунувши ідею співробітництва на перший план, конкретизували її, показали, якими дидактичними і виховними методами можна домагатися залучення дітей до спільної праці з дорослими. Вони йдуть не з предметом до дітей, а з дітьми до предмета. Девіз педагогіки співробітництва – навчання без примусу. Добре учити і виховувати, щоб домагатися співробітництва, і співробітничати, щоб добре учити і виховувати. Педагогіка співробітництва стала можливою завдяки співробітництву вчителів-новаторів з дітьми. Співробітництво з дітьми сприяло помноженню творчого потенціалу самих учителів.

“Принципи педагогіки співробітництва – це принципи повноцін­ного міжособистісного спілкування, побудованого на повазі до чужої думки, на довірі, звільненні учнів і учителів від взаємних підозр, недоб­розичливості, нещирості, страху” [3;19].

Принципи педагогіки співробітництва нероздільні, у ній немає ди­дактики, відділеної від теорії виховання. У ній присутній зовсім особ­ливий образ колективного і творчого життя, що поєднує вчителя і дітей.

Школа існує для дітей, а не діти для школи. Якщо дитині в школі погано – значить школа погана. Дослідження показують, що протягом останніх десяти років знижується інтерес дітей до школи. Навчання стає важким тягарем навіть для дітей початкових класів, які так чекали ще зовсім недавно своє перше “1 вересня”. І з кожним наступним роком ці діти ставали усе більш байдужими до занять, які пропонувала їм школа.

Байдужість до навчання переростала в байдужість до життя, до доброго і злого, прекрасного і потворного, але ж розуміння цього необ­хідне людині, інакше хамство, щиросердна товстошкірість, хватальний рефлекс задушать нас за будь-якого високого рівня життя і розвитку техніки.

Украй необхідною нині є гуманізація освітнього простору. Суспільству потрібні інтелігентні, одухотворені, соціально активні, творчі особистості. Усі відносини в школі повинні ґрунтуватися насам­перед на найглибшій повазі педагога до особистості дитини. Учитель, що може скривдити, образити учня, не має права на роботу в навчаль­ному закладі.

“Гуманізація всього шкільного життя й у першу чергу гуманізація відносин у ланцюжку учитель-учень-батько – теж шлях до відродження інтелігентності, людяності, культури відносин” [2;50].

Принцип діючого, активного гуманізму покладений в основу знаменитої формули А.С.Макаренка: “Як найбільше вимог до людини, але разом з тим і якнайбільше поваги до неї” [4; 174].

Висуваючи принцип вимогливості і поваги до особистості, А.С.Ма­каренко закликав педагогів проектувати в дітях кращі власти­вості і якості, розкривати в них позитивні задатки і дарування. У цій ідеї ніби акумулювалася гуманістична сутність цільових настанов виховної роботи в школі.

Завдання школи – представляти найдосконалішу, найгуманнішу установу. Вищі досягнення культури, медицини, освіти повинні бути адресовані учням.

Гуманізацію виховання можна здійснити тільки в тому разі, якщо весь наш устрій життя буде відповідати природним властивостям людини.

Саме слово “гуманізм” у нас в останні десять років було під сумні­вом. Що стосується школи, то в ній антигуманність педагогіки виявля­лася в тому, що навчання узяло верх над вихованням. У результаті часто школа учить, дає знання, але, володіючи знаннями, учні виявляють жорстокість, байдужість, нечесність, моральну неспроможність. У силу своєї невихованості людині нецікаво і важко учитися.

Гуманізація школи виступає необхідним елементом педагогіки співробітництва. Навчання і виховання мають виходити з розуміння людини як основної цінності нашого суспільства, а не як його головної продуктивної сили. Дотепер втрачався творчий потенціал молодого покоління. Процеси нашої освіти ввійшли в таке протиріччя з природ­ною цілісністю підростаючого покоління, з кожним роком усе більше руйнуючи її, що це призводило і призводить досі до порушення його морального і фізичного здоров’я. Проблема екології людини в масштабах держави може бути вирішена тільки на твердих шляхах гуманізації освітнього простору.

Організація навчально-виховного процесу вимагає, щоб включення в нього учня найбільшою мірою сприяло всебічному розвитку його особистості, тобто мають бути усунуті джерела, що породжують асоціальні прояви в дітей, і створені умови, які забезпечують прийняття, добровільний вибір і дотримання моральних норм поведінки.

Зміст, атмосфера спілкування, стиль взаємин мають допомагати дитині вчитися, засвоювати все істинно людське, пізнавати себе як людину, виховувати почуття власнї гідності, самоповаги.

Педагогічний процес повинний сприяти формуванню соціально значимих мотивів навчання, духовному підвищенню, моральному ста­новленню, спонукати до співпереживання, взаємодопомоги, поєднувати дитячий колектив на основі однієї мети, єдиних принципів взаємин, виявляючи у всіх сферах життєдіяльності соціальну активність.

У педагогічному процесі має бути наданий простір творчості, кміт­ливості, самостійності, пізнавальній і суспільній активності дітей. Дітей повинні постійно супроводжувати почуття вільного вибору, радість життя.

Варто внести цілий ряд змін у діяльність школи. Особливої уваги вимагають питання контролю знань, вихідного контролю. Як правило, вихідний контроль знань проводиться вчителями після завершення навчання у формі іспиту, заліків, співбесід, виконань контрольних робіт і т.п. Заключна оцінка знань учнів, безсумнівно, є важливою і необхід­ною. Однак практика показує, що ця оцінка не завжди адекватна реаль­ним знанням. Крім того, названі вище форми перевірки не в кожному випадку можуть установити кількість і якість набутих умінь і навичок. Зазначений контроль треба замінити постійним, щоденним для кожного учня, зробити його звичайною справою, обов’язковим для кожного, таким, що знімає страх, непевність, чекання неприємного і т.п.

Випускні іспити в школі можуть стати вступними у вуз для тих, хто показав гарні знання, для цього тільки варто вирішити організаційні питання, включати викладача цього вузу до складу шкільної державної комісії.

Ключ до виховання особистості лежить і в організації і зміні таких видів діяльності, у яких здійснюється її саморозвиток і соціальна ак­тивність. Треба забезпечити включення особистості в соціально значиму для неї суспільно-корисну діяльність. Роль учня сьогодні в школі – це роль пасивного споживача інформації. З першого класу, ретельно постачаючи учню інформацією і аніскільки не турбуючись про те, чи потрібна вона йому самому, чи вибере він її чи ні, технологія навчання фабрикує особливий тип особистості – інтелектуального споживача. У результаті і відбувається зубожіння душі при збагаченні інформацією.

Йде суцільна підміна виховання особистості навчанням, справ і вчинків – словами й умовляннями за формулою накладення різних заборон, що викликають опір учнів.

Однією з найважливіших якостей високоморальної і соціально зрілої особистості є її відповідальність. В основі відповідальності особистості – морально-політична і національно-ідейна єдність, спіль­ність цілей, дух товариства і колективності, схильність дотримуватися норм, традицій, виконувати обов’язки, готовність давати звіт своїм вчинкам і діям, протистояти егоїзму й індивідуалізму.

Компоненти відповідальності: знання обов’язків, позитивне ставлення до них, реалізація обов’язків у діях і вчинках.

Вимоги принципу відповідальності при організації навчально-виховного процесу: звітність перед товаришами, класом, колективом учнів і його різними підрозділами, гласність обліку роботи учнів; самоконтроль і самооцінка своєї навчальної діяльності; стягнення і заохочення; виховання дисципліни; виховання розумних традицій у проведенні навчального процесу.

Вимогливість, як і дисципліна, порядок, відповідальність і відповідальна самостійність, – не наслідок придушення волі дітей педагогом-начальником, а внутрішня, усвідомлена, прийнята і спільно підтримувана якість життя. Педагоги-новатори, виявляючи постійну соціальну активність, домагаються, щоб на кожному уроці, у кожній справі проглядалася самостійність і самодіяльність учнів, в основі яких лежать могутні внутрішні соціально-духовні фактори спонукання в навчально-виховному процесі, усвідомлення обов’язку учнів – учитися. Історичний досвід, досвід учителів-новаторів показує, що навчальну діяльність, подібно ігровій, можна і потрібно організовувати у формі навчальної самодіяльності, щоб учні відчували себе повноцінними суб’єктами цього процесу, вільними і відповідальними у творчому досягненні прийнятих ними цілей навчання і виховання.

Навчання будь-якому предмету варто розглядати як навчання учнів власній діяльності з вивчення й оволодіння змістом навчального процесу. Учитель має не учити, а допомагати учням учитися, має розглядати себе не урокодавцем, а організатором і керівником навчально-виховного процесу і соціально активної діяльності учнів.

Кілька слів про педагогічне спілкування.

Педагогічне спілкування – процес складний, багатошаровий. Воно являє собою процес безупинного розвитку і зміни форм спілкування, що утворюють динамічну комунікативну систему. Процес спілкування педагога з дітьми – це завжди пізнання виховуваних. Для визначення поняття педагогічного спілкування хочемо послатися на спеціальну роботу А.А.Лєонтьєва, присвячену цьому питанню: “Педагогічне спілку­вання – це професійне спілкування викладача з учнями на уроці і поза ним, що має певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно повноцінне й оптимальне) на створення сприятливого психологічного клімату, а також на іншого роду психологічну оптимізацію навчальної діяльності і відносин між педагогом і учнями й усередині учнівського колективу” [7; 3].

Спілкування має ряд етапів: моделювання, організацію безпо­середнього спілкування, управління спілкуванням. Спілкуванню необхідно вчитися, а отже, можна робити ряд спеціальних вправ.

Система вправ, спрямованих на оволодіння основами спілкування, включає два цикли:

1. Оволодіння елементами педагогічного спілкування.

2. Оволодіння всією системою спілкування в заданій педагогічній ситуації.

Це, мабуть, ціла наука.

Перший цикл містить: вироблення вміння органічно і послідовно діяти в публічній обстановці, формування м’язової волі в процесі педагогічної діяльності; досягнення емоційного благополуччя в класі; розвиток навичок довільної уваги, спостережливості і зосередженості; розвиток найпростіших навичок спілкування; керування ініціативою; вироблення уміння слухати дітей; техніка інтонування; визначення й уточнення системи спілкування; розвиток міміки, пантоміміки; вправи на педагогічно доцільні переживання; розвиток семантичних рухів; організація процесу спілкування; домовне і мовне спілкування; виявлення індивідуальних особливостей педагогічного спілкування; вивчення емоційних реакцій дітей; подолання негативних настанов до окремих учнів; подолання характеристик, що вселяються; побудова комунікативних завдань уроку; техніка і логіка мови, її виразність і емоційність; словесна педагогічна дія; образна передача інформації, вправи на короткий діалог; вибір жесту; відтворення жесту в етюдній ситуації педагогічної дії; управління педагогічним спілкуванням, мобілізація творчого самопочуття перед спілкуванням із класом; вибудовування логіки майбутнього спілкування.

Другий цикл передбачає: спостереження за роботою вчителів, тренування педагогічної спостережливості, виявлення й вирішення педагогічних завдань.

Мета спілкування як педагогічного принципу полягає не тільки не тільки в тому, щоб налагодити людські, дружні, істинно робочі стосунки між вчителем і учнями. Не менш важлива турбота – на гуманістичній основі вирішувати найгостріші проблеми часу. Виховувати в молодої людини “щиросердність” і такі якості, як дисципліна, ідейно-національ­на свідомість, соціальна й моральна активність, відповідальність. “Мудра влада педагога над дитячими душами повинна виражатися в умінні будувати взаємини дорослого з дітьми” [8; 32].

Спілкування з підлітком – це перевірка насамперед вашої мудрості і педагогічної зрілості.

Повсякденне життя людини протікає в умовах більшого чи меншого об’єднання людей. У навчальних закладах – це навчальна група, клас і т.п. У переважній більшості випадків цілі, дії і вчинки окремої людини мають потребу в узгодженні з іншими людьми або просто не можуть бути здійснені без їхньої участі і допомоги. Однак далеко не кожний має вміння і здатність жити і працювати в колективі. Навчально-виховна робота має бути використана кожним викладачем як засіб формування і зміцнення почуття колективізму, розвитку здатності до колективних дій.

Вирішення цього завдання в процесі навчання варто здійснювати поетапно. На першому етапі вчитель виявляє наявність відмінностей і подібностей в підходах учнів до колективних завдань і їх вирішення.

На другому етапі шляхом організації групової роботи над конкретною ситуацією в учнів формується потреба в спільній діяльності, що сприяє досягненню результатів.

На третьому етапі в умовах уроку виробляються навички спільної діяльності, аналізу і вирішення завдань, розробки проектів і т.п. При цьому, організовуючи колективну роботу на уроках, учитель має формувати завдання таким чином, щоб для кожного школяра було очевидно, що їхнє виконання поза співробітництвом і взаємодією є неможливим. Усі ці заходи дають багато чого: формується соціальна активність, підвищується відповідальність учителя за кожне сказане слово, юні вносять чимало пропозицій, дають оцінку окремим вчителям і діяльності школи в цілому, радять і підказують.

Будь-яке навчання має сенс, якщо воно дає людині знання і навички, необхідні в її майбутній діяльності. Завдання освітнього простору – формувати готовність до раціональної поведінки в ситуації невизначеності майбутніх подій. У цьому змісті закладене визначення випереджального навчання – тобто створення резерву надійності людини в умовах прийдешніх – очевидних і можливих – ситуацій.

Освоєння однієї тільки теорії не може забезпечити людині успіху в праці, суспільно-корисній діяльності в майбутньому.

У досвіді педагогів-новаторів суть випереджального навчання полягає в тому, що уроки, теми і розділи не обмежуються чіткими рамками навчального матеріалу, порядком розташування його в підручнику і навіть за роками навчання. Учителі-новатори виходять за рамки цього, переносячи матеріал окремих тем, розділів уперед, створюючи в такий спосіб і резерв часу, і можливість його наступного повторення з метою кращого засвоєння, особливо це стосується більш складних тем і розділів. При цьому вчителі-новатори цілком переконані в переважній силі навчально-виховної діяльності, мають педагогічний оптимізм у здійсненні цілей і завдань навчання і виховання, переконані в силі впливу на будь-якого учня в потрібному напрямку, передачі цієї впевненості у свої сили учнем.

“Єдність педагогічної практики, досвіду і теорії (практики як реальної дійсності навчання і виховання; досвіду як суб’єктивного її відображення у вигляді живого педагогічного бачення; теорії як системи наукових понять, що цілісно охоплює педагогічний процес у його сутнісному вираженні) – ось та новизна, що сьогодні необхідна педагогіці” [2; 6].

Такими є, на наш погляд, деякі проблеми педагогічного новаторства в сучасній школі в контексті соціальної активності вчителя.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:

1. Національна доктрина розвитку освіти. – К., 2001. – С.11.

2. Бондарев Л.Я., Носач В.Е., Плотников П.В. Опыт и мастерство педагогов-новаторов. – Донецк, 1990. – С.233.

3. Бондарев Л.Я., Носач В.Е., Плотников П.В. Педагогика новаторов. – Донецк, ДонГУ, 1988. – С.120.

4. Макаренко А.С. Из опыта работы // Пед. соч.: В 8 т. – М.: Педагогика, 1984. – Т.4. – С.368.

5. Шацкий С.Т. Курсы как организующая сила в педагогическом деле // Пед. соч.: В 4 т. – М.: “Просвещение”, 1994. – Т.2. – С.151.

6. Советский энциклопедический словарь. – М.: “Советская энцикло­педия”, 1979. – С.1600.

7. Сухомлинский В.А. Наши учителя, воспитатели // Изб. произв.: В 5 т. – Киев, 1980. – Т.4. – С.53.

8. Леонтьев А.А. Педагогическое общение. – М.: “Знание”, 1990. – С.3. (Новое в жизни, науке, технике: Сер. Педагогика и психология. – 1).

9. Основы педагогического мастерства / Под ред. И.А.Зязюна. – К.: “Вища школа”, 1987. – С.206.

Андрей Дементьев