Присвячується вчителю і завучу Немченко Наталі Петрівні
Практичный педагог требователен, но внимателен к каждому проявлению «собственной души» ребенка [ 2 ]
К.Д. Ушинский
Коли ми чуємо слова „Вчителько моя...” із відомої пісні, вони викликають у свідомості більшості людей образ немолодої, скоріше літньої жінки в окулярах, яка допомагає учневі стати на „шлях праведний”, дістати „путівку в життя”. Такі вчителі були в житті кожної людини, залишивши там свій добрий чи поганий слід. Найбільший вплив на душу будь-якого підлітка мають батьки, вчителі, однолітки і, навіть, юнацькі організації. В наш час суспільство використовує розрив між поколіннями, тому батьки не завжди знаходять із старшими підлітками спільну мову. Ми прагнемо звільнитися від будь-якої залежності й впливу, тому громадські організації теж позбавлені можливості виховання молодого покоління. Через це шкільний учитель змушений виконувати, якщо це можливо, функції всіх згаданих вихователів. Звісно, така ситуація ненормальна, але в будь-якому разі, це накладає особливу відповідальність на сучасних вчителів.
У більшості випадків улюбленим учителем для людини залишається її перша вчителька. Маленький учень перше, що бачить у незнайомому, але цікавому і загадковому світі – школі – це обличчя його вчителя, який лагідно простягає руки назустріч, щоб прийняти в свої обійми діток і віддати їм всю любов і тепло, якого у справжнього вчителя невичерпно багато.
Я пам¢ятатиму все життя свою першу вчительку Нелю Олексіївну Радомську, її теплі, сіяючі очі, її турботу і відданість. Пам¢ятатиму, як ми прийшли до першого класу всі в білих вишиванках, а дівчата – ще й у віночках. Вона навчила нас української мови, навчила любити нашу мову, нашу Батьківщину, любити і поважати батьків. Неля Олексіївна мала гарний голос і навчила нас співати українські пісні. Завдяки їй ми були найспівочишим класом.
Перший вчитель – як друга мати, яка і словом допоможе, і навчить, і на власному прикладі доведе, що треба намагатися йти по дорозі життя впевнено і не робити недобрих вчинків.
Неля Олексіївно! Дякую Вам за все, що Ви дали нам: за все тепло, яке ви розсіяли у наших серцях, як сонце розсіює свої промінці; за підготовку до подальшого життя; за те, що Ви були не такою, як всі... Не такою, бо були кращою, найріднішою для нас тоді! Такою залишаєтесь і зараз.
Але в моєму житті є вчителька, яку я знаю лише з десятого класу, але пам¢ять назавжди закарбувала в серці образ цього Учителя, якого я хочу називати викладачем, тому що вона „викладалася” на уроках „на всі сто”!
Я дуже люблю і поважаю свого викладача алгебри і геометрії і водночас завуча школи Немченко Наталю Петрівну!
Учитель... Стільки в цьому слові:
Тепло і радість, і печаль...
Пригадується поневолі
Як ображав його, нажаль.
А вчитель зранку в клас заходив
І був нам вдячний лиш за те,
Що кожен з нас очей не зводив
Із дошки, де творив просте...
Творив з душею, бо не може
Інакше він передавать
Всю ту любов, що допоможе
Усі вершини нам здолать!
Так! Ці слова про неї. Вперше я побачила її в десятому класі нової школи. Вона увійшла бадьоро, звернулася до нас сильним, але лагідним голосом. І стільки в ньому було гідності, ввічливості, поваги до нас, десятикласників, що ми притихли і заворожено слухали її. Вона не почала урок, а наче „відштовхнулася від бортика” і „попливла”. Вона посміхалася і розповідала нам цікаві речі, саме тому цікаві, що то не була монотонна вимова теорем, а спілкування з нами, передача цікавої інформації. Вона просто випромінювала тепло.
Я хочу зупинитися на відносинах учнів з учителем. Всім відомо, що своє відношення до вчителя учні переносять на предмет, який викладає учитель. При негативному відношенні гальмується активність учнів. Є випадки, коли негативне ставлення до викладача перетворюється у відверту і навіть демонстративну неприязнь, коли діяльність вчителя і учнів розливається, коли учні повстають проти навчання вже не тому, що воно пов¢язане з окремими складнощами, а свідомо бажаючи зробить неприємність вчителю.
Відношення учнів до свого наставника залежить від його ерудиції, методичної кваліфікації, особистості в цілому, але в більшості випадків – це відповідна реакція на його особисте відношення до своїх вихованців. Тут дуже важливо пам¢ятати, що педагогічна етика вчителя не дозволяє йому відноситися до учнів упереджено, в залежності від їх відношення до нього. В цьому головна особливість взаємовідносин між учнями і вчителем. Вчитель відповідає не тільки за своє відношення до учнів, але й за відношення учнів до нього самого.
Вміння встановлювати нормальні взаємовідносини з учнями – одна з основних професійних якостей педагога, яка так само важлива, як його знання і методична майстерність.
Нормальні взаємовідносини, ділові та емоційні, в значній мірі роблять навчання менш напруженим і важким.
Сам навчальний процес може бути визначений як спосіб спілкування. Він може бути активний чи пасивний, добровільний чи недобровільний, дружелюбний чи офіційний. Від характеру спілкування вчителя з учнями залежить їх взаємовідносини. Давно пройшли часи, коли взаємовідносини між учителем і учнем будувалися тільки на примушенні. Н.К. Крупська називала такі відношення непридатними для нашого виховання. Н.А. Добролюбов вважав приниження особистості учнів основним злом старої школи.
Одна з основних вимог педагогічної етики учителя – берегти та розвивати почуття людської гідності кожного учня, проявляти до учня „большое, принципиально отличное внимание” (А.С. Макаренко) [1], незалежно від його успішності, здібностей, поведінки і навіть від його відношення до вчителя. Учень вільний в своїх почуттях до вчителя, а вчитель не вільний. Він має право тільки на уважне становлення до учнів. Взаємовідносини з учнями будуються насамперед в інтересах самих учнів. Вчитель не повинен пристосовувати до себе учнів, а повинен сам пристосовуватись до них, до їх вікових і індивідуальних особливостей.
Нормальні взаємовідносини з учнями важливі не тільки для встановлення і підтримання дисципліни в класі або у школі. Вони є невід¢ємною складовою частиною всього виховального процесу. Коли вчитель організовує свої взаємовідносини з учнями і взаємовідносини в учнівському колективі, він навчає учнів головному – жити серед людей. Бути людиною на землі учні готуються в процесі своїх взаємовідносин із дорослими, із вчителями, із батьками.
Наталя Петрівна завжди приходила до класу усміхнена і своїм оптимізмом „запалювала” нас на роботу. Вона була делікатна з учнями, які не розуміли матеріалу, пояснювала ще раз, детальніше, „розкладаючи по поличкам”. Але коли хтось лінився, не хотів слухати, вона спочатку, шуткуючи, сварила. Не допомагало – казала всього декілька слів, і учень замовкав. Карала і „двійками” за поведінку. Наш клас був не зовсім зразковий і дисциплінований. Деякі вчителі все ж могли скаржитись на нас. Були і конфлікти. Та чи знайдеться такий клас, навіть самий делікатний, який би зміг протистояти суворості, наполегливості і водночас лагідності, ніжності, вмінню спілкуватися з дітьми. Чи зміг би хтось протистояти любові Наталі Петрівні? Ні! Коли Наталя Петрівна, хоч дуже рідко, гнівалася на нас, вона ніколи не виходила „за рамки” гніву. Робила сер¢йозний вигляд, казала неслухняному учневі: „А с тобою в нас буде окрема розмова” або „Зараз в мене немає часу тобою займатися” і продовжувала заняття. Мудрий вчитель завжди знайде форму попереднього осуду, яка дає можливість відкласти своє рішення, але й не втратити при цьому своєї гідності.
Витримка і самовладання повинні стати звичкою педагога. Вчитель повинен розуміти велику відповідальність за доручену справу і тому має володіти собою.
Педагог, як і кожний спеціаліст, повинен знати всі ті труднощі, які можуть виникнути в його роботі, і завжди повинен бути готовий їх здолати. Як інженер, який завжди враховує опір матеріалу, над яким працює вчитель повинен врахувати опір свого „матеріалу” – учнів, пам¢ятаючи, що опір може бути різний.
Учитель – майстер життя. Головне його завдання – навчити дітей жити, бути людьми, любити своїх батьків, вчителів, друзів, свою Батьківщину, свою мову. Це нелегке завдання. Виконуючи його, вчитель зустрічається з великими труднощами. Але невже він не готувався до них? Невже кожен з нас не знає, що окрім безмежної радості від своєї праці, в школі можуть бути свої печалі, свої неприємності? Вчитель може зустрітися з тим, що його учні можуть не послухатися його, прогуляти урок, розбити вікно. Вчитель має знати, як йому бути в кожному випадку. Чому ж йому виходити із себе? Невже лікар втрачає самовладання, коли перед ним виникає не передбачувана складна ситуація із хворою людиною?
Виходить, що педагог не має права на людські почуття? Має право. Учитель не обов¢язково повинен приховувати свою радість або свій гнів. Але „при мастерстве – як говорив А.С. Макаренко, - гнев звучит иначе. Если вы мастер, то вы будете переживать негодования, но у вас это не примет никаких антипедагогических форм. Это будет искреннее проявление Вашего настоящего человеческого чувства, но не вообще человека, а мастера-педагога».[1]
Слово для вчителя залишається основним засобом впливу на учнів. Але це не означає, що чим більше вчитель говорить з учнями, тим краще їх виховає. Часто буває і навпаки. Кожна розмова з учнями має хоч би у чомусь їх переконати, викликати в них позитивні емоції. Буває, що вчитель повторить учням давно відомі істини, накричить на них і вважає, що він провів виховальну бесіду з ними. До розмови з учнями слід готуватися не менше, аніж до уроку. Якщо у вчителя нічого сказати учням, нічим їх схвилювати так, щоб вони замислилися, то краще відкласти бесіду до наступного разу, коли вже все обліковано. Розмова, яка не виводить учнів із стану байдужості, не приносить користі, і навіть, шкідлива.
Вміння розмовляти з учнями включає і вміння слухати їх. Уміння слухати співрозмовника – педагогічне мистецтво. Якщо терпляче вислухати, що скаже учень в своє виправдання, то легше буде розмовляти з ним, легше довести його помилку або нещирість.
Я кілька разів не виконувала домашнє завдання. Наталя Петрівна не ставила „двійок”, не гнівалася, не казала мені про мою несер¢йозність. Вона після уроку підійшла до мене, подивилась теплими очима і запитала „Віка, що сталося? Чим я можу допомогти?” Вона не ставила перед собою завдання довести мені, що я лінюсь і тому марную час. Вона по-материнськи турбувалась, чи не трапилось чогось поганого? І коли я пообіцяла, що виправлюсь, Наталя Петрівна, довіряючи кожному з нас, підтримала теплим словом.
Наталя Петрівна – сувора, але справедлива. В неї не було улюбленців чи учнів, яких вона не поважала. Поруч з її образом такі поняття, як упередженість і несправедливість, ніколи не будуть фігурувати.
Найважливішою рисою учителя учні вважають справедливість. Тому Наталя Петрівна є улюбленим учителем багатьох із нас. Серед учнів вона має дуже високий авторитет як знаючий і досвідчений учитель.
Несправедливість вчителя ніякими іншими якостями не компенсувати. Вчителю з такою репутацією учні не довіряють, сумніваються у його порадах, оцінках, навіть, в його знаннях. Але репутація несправедливого вчителя може закріпитися, якщо він неуважний до учнів, не цікавиться тим, як вони його сприймають і розуміють.
Все, що стосується справедливого оцінювання знань учнів – тут Наталі Петрівні не має рівних. Оцінку ставить виключно за знання, незалежно від того, як поводить себе учень, як відноситься особисто до неї.
Оцінкою не можна маневрувати. Маневрувати можна і потрібно тільки оціночним судженням. Це оцінка старанності учня, його відношення до навчання. Якщо вчитель не відмітить старанності учня, який з таким зусиллям заробив трійку, а буде за звичкою хвалити інших учнів, які отримали хоча і більш високі оцінки, але особливої старанності не виявили, він допустить явну несправедливість.
Вчитель повинен добре знати свій предмет і методику його викладання. Можливо, це і основне в його професії. Але я вважаю, що ні. Коли про когось кажуть, що він гарний педагог, то в моєму уявленні виникає все ж не людина енциклопедичних знань, а людина, яка вміє вести себе з дітьми, яку діти слухають, люблять, яка знає, що робити з ними. Тактовний мудрець, який може змінити нам будь-який довідник, та не може замінити в класі свого хворого колегу.
Ні! Наталя Петрівна – не абиякий педагог. Вона любить, шанує свою справу. Але вона – ще й першокласний математик, що спроможний донести дітям всі „тонкощі”, всю суть свого предмету.
Роль педагога полягає не тільки в тому, щоб передавати свої знання дітям. Інакше навчання зводилося б до механічної передачі знань від учителя учням. Успіх будь-якого навчання (про виховання я вже й не кажу!) залежить не тільки від розуму учителя, але й від серця, від його душі. Перш ніж сприйняти та засвоїти те, що говорить нам учитель, учні повинні відчути у ньому близьку людину, повірити йому. В людині, яку ми поважаємо і любимо, все для нас приємно: її голос, одяг, її манери, посмішка. „У людині все має бути прекрасним – і душа, і тіло, і думки...” – писав колись А. Чехов.
Саме такою є Наталя Петрівна – інтелігентною, тактовною, витонченою людиною. Я досі її зустрічаю. Ми обнімаємося. І я дуже щаслива, коли спілкуюсь із нею.
Вона – чуйна, уважна людина, завжди розпитає про моє життя, а вже потім розповість, як у неї справи. Завжди усміхнена і енергійна. В неї було багато справ (невичерпно багато!). Адже вона, окрім викладача, була завучем! Завжди заклопотана, Наталя Петрівна заходила до класу з відкритою душею, із щастям на обличчі, бо не могла інакше заходити до дітей! Навіть, коли в нас був поганий настрій, вона підбадьорювала нас, казала, що все буде добре, і ми посміхалися. Адже з таким захистом ми не пропадемо! І коли при зустрічі вона мені сказала, що пішла з посади завуча, обличчя в неї було радісне. Сказала, що тепер буде віддавати себе тільки дітям і не відволікатися на все інше. Я зраділа за дітей, які тепер бачитимуть Наталю Петрівну не тільки на математиці, різних „лінійках” і шкільних конференціях, а будуть спілкуватись із нею як зі своїм класним керівником, своїм наставником і старшим товаришем.
Я впевнена, що вчитель, який не може встановити контакт з учнями і вчителем йде постійна прихована чи відверта боротьба, то в такій ситуації про успішне навчання не може бути і мови.
В нас ніколи такого не було. Ми дружили з Наталею Петрівною і охоче спілкувалися, любили одне одного і раділи кожній зустрічі. Любимо і поважаємо її і зараз.
Наталя Петрівна дбайливо зберігає високе, благородне звання Учителя. Пам¢ятає, що особистість учнів виховується особистістю вчителя. Вона поважає людину в своїх учнях. Оберігає і розвиває їх людську гідність. Наталя Петрівна завжди близька своїм вихованцям, бо вони – її друзі. Вона дуже щедра на похвалу і скупа на покарання. Уникає штампованих нотацій і повчань, віддає перевагу недемонстративними підказками і ненав¢язливим порадам. Наталя Петрівна уважна до бажання кожного окремого учня затвердитися у колективі однолітків. Шукає привід похвалити учня. Якщо потрібно, то створює такий привід. Бо кожний учень має вірити в свої сили і можливості. Вона знайде час і привід побути з учнем наодинці. Наталя Петрівна не зловживає скаргами батькам на їх дітей, бо знає, що її взаємовідносини з учнями – перш за все її справа та її обов¢язок. Вона показує своє вміння, свої навички, але не привертає до себе особливої уваги. Скромність педагога високо цінується як у колективі вчителів, так і в колективі учнів. Наталя Петрівна оберігає довіру своїх учнів. Довіра – це серцевина взаємовідносин учителя з учнями, це вікно в їхню душу. Вона виховувала в нас на власному прикладі повагу до людей, до праці, готовність віддати всього себе іншим.
Наталя Петрівна, не маючи власних дітей, віддавала нам себе по частинці: все тепло, що є в її серці, всю красу душі...
Одного разу увійде в клас Учитель – і в цю мить життя твоє назавжди зміниться, ти побачиш себе іншими очима, будеш намагатися стати кращим, розумнішим і добрішим.
В життя моє і в серце увійшов Учитель, щоб залишитися в ньому назавжди, допомагати, підтримувати, радіти і сумувати разом зі мною, надихати на кращі вчинки.
Дякую Вам, наша Наталя Петрівна, за те, що ви є в нас. Ми віддаємо всю любов і тепло, яке Ви нам дарували. Нехай полум¢я наших сердець зігріє Вас і проросте в серцях дітей, яким Ви віддаєте себе...
Література:
1. Синица И.Е. . О такте и мастерстве. – К.: Изд-во „Радянська школа”, 1976, – С 167.
2. Педагогическое наследие К.Д. Ушинського в современной практике воспитания и обучения. Сб. статей / под ред. проф. В.Б. Петровича. – Киев-Одесса: Изд-во „Вища школа”.