Мой самый любимый учитель
Сырых Елена
студентка Донецкого национального университета
Учитель – этим словом называют
замечательных писателей, ученых,
исторических деятелей, которые
всей своей жизнью
и своими творениями
дают пример человечеству
Труд учителя высок и благороден. Учитель поможет не только получить знания, но и стать настоящим человеком, найти свое место в жизни.
Был у меня в школе удивительно талантливый, добрый учитель и классный руководитель – Евангулова Галина Викторовна. Каждый день, когда мы приходили в школу, нам было интересно слушать, когда Галина Викторовна рассказывала об открытиях и изобретениях, о писателях и художниках, о замечательных людях прошлого и наших современниках, живущих рядом с нами. И именно эти рассказы вызывали у меня особый интерес и волнение, и меня всю жизнь увлекало то, что помог мне узнать и понять мой преподаватель.
Преподавателем быть не просто! Нужно прочитать много книг, чтобы ученикам было интересно на уроке. Почти все свое свободное время, талант и богатство души Галина Викторовна отдавала своей работе. Вместе с нами она готовила вечера, проводила занятия кружка, ходила на выставки.
Галина Викторовна занималась всем этим, потому что ей нравилось преподавать другим то, что она знает сама.
О ПОЛОЖИТЕЛЬНЫХ И ОТРИЦАТЕЛЬНЫХ
ЧЕРТАХ ХАРАКТЕРА ПЕДАГОГА
Агаркова Светлана
студентка Донецкого национального университета
Свои рассуждения на заданную тему хотелось бы начать цитатой из кинофильма «Дети Дон Кихота», где герой произносит: «Вот есть такая замечательная песня «Учительница первая моя», а я вот не помню свою первую учительницу. А почему? Значит, не запомнилась она мне. И поэтому я считаю, что главная задача педагогики заключается именно в том, чтобы мы всегда помнили свою первую учительницу».
В словаре иностранных слов слово «педагогика» в переводе с греческого означает науку о воспитании и обучении подрастающего поколения. Но Константин Ушинский говорил: «Педагогика – не наука, а искусство – самое обширное, сложное, самое высокое и самое необходимое из всех искусств».
В своем сочинении я хотела бы описать те качества, которыми должен обладать учитель. Те качества, которые я выделяю, не принадлежат моим учителям, так как ни один из учителей не обладал такими качествами. Мои воспоминания об учителях оставили лишь плохой отпечаток, но об этом немного позже, а пока я хочу представить свое мнение о профессиональных качествах учителя.
Учитель – это тот человек, который должен передать новому поколению все ценные накопления веков и не передать предрассудков, пороков и болезней.
Учитель, с одной стороны, отдает, а с другой стороны, как губка, впитывает в себя, берет все лучшее от народа, жизни, науки, и это лучшее снова отдает детям.
Он также должен уметь воспитывать, а это великое дело, требующее таланта и широкого знания жизни. И хочу привести в пример слова Антона Семеновича Макаренко: «Воспитывает все: люди, вещи, явления, но, прежде всего и дольше всего – люди. И из них на первом месте – родители и учителя». Если учитель соединяет в себе любовь к делу и ученикам – он совершенный учитель.
Учитель по призванию жертвует собой, своей семьей, не с тем, чтобы заслужить славу, а чтобы творить добро без возмездия. Он должен уважать своих учеников, не забывая, что в каждом из них скрыта мудрая сила строителя и что нужно ей дать волю развиться, чтобы она обогатила землю еще большими чудесами. Учитель должен быть особенно чутким, чтобы понять и почувствовать, что каждый ученик личность. Учитель должен быть строгим. Строгость, когда она оправдана сильным характером, безупречным поведением и когда сочетается с добротой, вряд ли способна вызвать в учениках недовольство преподавателем. В характере, в манерах, в стиле преподавателя все должно быть идеально. Учитель должен быть во всем примером. Он должен уметь убеждать, когда не следует принуждать.
Искусство обучения – искусство будить в юных учениках любознательность, это должен понимать каждый учитель. И напрасно думать, будто резкий тон есть признак прямодушия и силы. Выдержка, настойчивость, готовность, умение сотни раз испробовать, сотни раз исправить и во что бы то ни стало добиться цели – я считаю, эти качества должны быть у каждого учителя. Несравненный дар – могучая стойкость души. Талантливый учитель всегда найдет золотоносную жилу в своем ученике, о существовании которой ему неведомо. Учитель – человек общественный, и если он ошибается, то направляет учеников по неверному пути.
Что касается отрицательных качеств учителя, то я могу судить об этом на собственном опыте, когда училась в начальных классах. У меня не осталось хороших воспоминаний о моей первой учительнице. Если бы я была учителем, я не разделяла бы детей на любимых и всех остальных. Никогда на родительских собраниях при всех не говорила бы об отрицательных сторонах ученика, а беседовала бы один на один с родителями или учеником.
И закончить свое сочинение я хочу словами Максима Горького: «Дети – это завтрашние наши судьбы, это критики наших воззрений и деяний».
ЯКИМ ПОВИНЕН БУТИ СПРАВЖНIЙ ПЕДАГОГ
Леонова Наталія
студентка Донецького національного університету
Знову у котрий раз пролунає дзвоник і повернемося ми до навчання. Хтось піде до школи, а хтось до університету чи якогось іншого вищого навчального закладу. І там нас знову будуть зустрічати викладачі.
Якось 1 вересня наш клас 8-А прийшов на лінійку. На обличчі кожного була усмішка, а в руках – букет квітів. Кожен прийшов привітати улюбленного вчителя з початком нового навчального року. Класний керівник повела нас показати наш новий клас. Ми піднялися на третій поверх. Це був клас хімії. Як ми заходили – мабуть чула вся школа, бо ми розповідали один одному про літній відпочинок і через це стояв галас. Але раптом клас затих – перед нами стояла невеликого зросту вчителька з виразними блакитними очима. Вона була вдягнена в чорний костюм і блакитну блузку. В ній було щось таке, чого не було в усіх інших вчителів. Одразу вона посміхнулась, поздоровкалась і привітала нас із початком нового навчального року, попрохала нас обережно поводитися в цьому класі і додала, що завтра відбудеться перший в нашому житті урок хімії.
Не знаю чому, але коли ми прийшли на цей урок, всі сказали, що чекали на нього з нетерпінням. Пролунав дзвінок – і ось з`явилася вона – така, як і день тому. Їі звали Наталія Володимирівна Малая. На перший урок вона принесла різні пробірки: великі і малі, різнокольорові рідини, маленькі смужки паперу – індікатори, як ми пізніше дізналися, і ще багато цікавого. Всі майже з`їдали очима і вчительку, і все те, що вона принесла. Коли вона розмовляла, всі уважно її слухали і намагалися не пропустити жодного слова навіть ті, хто завжди “зривали” уроки, сиділи відкривши рот і слухали її. Коли Наталія Володимирівна почала показувати нам “фокуси”, беручи собі на допомогу учнів – в усіх блищали вогники в очах. Кожен піднімав руку, щоб вчителька викликала його до дошки, дала потримати пробірку або додати один розчин до іншого.
Після експериментів вона сказала суворо, що хімія – це складна наука, її треба розуміти і вчити. Авжеж, вчителька нас дуже зацікавила.
Після першого уроку я зрозуміла, що ця людина народжена бути педагогом. В ній була і суворість, і посмішка, вміння зацікавити дітей, вміння правильно донести до них предмет. Мені здавалося, що Наталія Володимирівна знає все, що немає такого питання, на яке б вона не знайшла відповіді.
Усі уроки хімії у нас проходили на “ура”. Чомусь всі ходили на ці уроки, навіть ті, хто прогулювали інші уроки. На уроці не було жодної вільної хвилини: урок починався з перевірки домашнього завдання, потім невелика самостійна чи контрольна робота, а потім нова тема. Що мені подобалось в Наталії Володимировні так це те, що ніколи не дозволяла собі підвищити голос на учня, навіть якщо він не виконав домашнього завдання або взагалі не підготувався. Їй достатньо було глянути на дитину – і тоді ставало соромно, тоді наступного дня обов`язково все було вивчено. Мені здається, що вона взагалі могла б нічого не говорити – ми б її розуміли по погляду. Після уроку всі підбігали до неї і засипали питаннями, на які вона з радістю давала відповіді.
Я вважаю, що якщо не дитина, то батьки або вчитель повинен поставити мету в житті, до якої дитина повинна йти, бо без мети людина – це не людина. І ось одного разу після уроку вчителька хімії сказала, що вона була б рада навчити хімії трьох дівчат з нашого класу. Я була на сьомому небі від радощів, коли почула що в цій трійці я.
Почалася моя праця: майже кожного дня ми заишалися в школі і вчилися, ставили експерименти, гортали сотні сторінок величезних книг. Наталія Володимирівна навчила мене не лише хімії, вона навчила мене працювати з літературою, навчила мене самоосвіті. У неї був залізний характер, бо хто витримає стільки питань цікавих та безглуздих, і жодного разу не обуритися?
Важливо зазначити те, що в класі всі учні були для неї рівні і ми (три улюбленці) й інші. Справедливість була в усьому: якщо неправильно відповів – ти отримаєш свою оцінку.
Я не можу сказати, що вона любила дітей. Мабуть, вона просто ніколи нікого не ображала, завжди могла вислухати і допомогти. Хотілося б додати, що моя вчителька була гарним психологом – вона контактувала з людьми різного характеру і ніколи розмова не переходила в суперечку.
Ми працювали разом більш, ніж півроку і прийшов час отримувати результати: два перші місяця на міській олімпіаді наші, потім – обласна олімпіада, яка проходила під час навчального процесу. Найцікавіше те, що Наталія Володимирівна сказала, що не покине нас, а поїде разом з нами на олімпіаду. Хоча у нас були майже приятельські стосунки, але вона тримала відстань учитель – ученик.
Як зараз пам`ятаю: 11 лютого 1999 р., сніг, мороз і 107 аудиторія хімічного факультету. Того дня я вперше побачила семиповерхову будівлю з табличкою “Хімічний факультет”. Я тремтіла, бо здавалося, що сьогодні найвидатніший день у моєму житті.
Потім ми сиділи в 107 аудиторії, десь за третьою або четвертою партою. Наталія Володимирівна з притаманною їй посмішкою сказала: “Ти не хвилюйся. Візьмеш якесь місто чи ні – неважливо, важлива участь, а через декілька років ти будеш сидіти в цій аудиторії і писати лекції, і згадувати цей день і цю олімпіаду”.
Через 2 дні закінчилася олімпіада. Я посіла третє місце. Було дуже приємно, що спільна праця з моєю улюбленою вчителькою дала помітні результати. Далі ми продоввжували працювати.
Пройшло декілька років – і я студентка Донецького національного університету, навчаюся на хімічному факультеті, пишу лекції в 107 аудиторії, а все починалося зі школи і уроків хімії.
Зараз моя вчителька переїхала до Києва. Я не знаю, чи буду я працювати за фахом, коли закінчу університет, але мені здається, що я буду вдячна Наталії Володимирівні за те, що вона допомогла мені поставити мету і йти до неї. Вона намагалася навчити нас всьому тому, що знала сама, і у неї це добре виходило. Коли у мене питають, хто викладав хімію у школі, я з гордістю відповідаю: “Малая Наталія Володимирівна”. Вона була для мене більш, ніж учитель.
Я вважаю, що ось таким і повинен бути справжній педагог.
РОЗДУМИ ПРО ПЕДАГОГІЧНУ ПРАЦЮ
Сікирна Леся
студентка Донецького національного университету
Учитель! Що ж значить це дивне слово? Чи стосується воно кожної людини? Адже ще у дитинстві, не вміючи читати і писати, ми саджаємо біля себе ляльок і намагаємося навчити їх. То ж чи не є це першими ознаками того, що і доросла, і мала людина якоюсь мірою є вчителем. Але чи кожній людині вдається стати гарним вчителем? І тут виникає питання: А яким він повинен бути цей вчитель, які якості повинен містити в собі?
Звичайно, відповідь на це питання знайти дуже важко, але я хочу з цим розібратися.
Отже, першими моїми вчителями є мої батьки, які потрібні мені у будь-якому віці. Я гадаю, що їх вплив на формування характера взагалі ні з чим не можна порівняти. Батьки – це душа виховання. Усе в світі відкрили мені вперше мої батьки. Вони навчили мене читати і писати, бачити і розуміти все, що мене оточує. Бо дитина, наче сліпе кошеня, багато бачить, та мало що розуміє. Але найголовніше чому мене навчили мої батьки, – це поважати і любити людей, допомагати і підтримувати їх в тяжку хвилину, чуйно становитись до рідних, друзів, знайомих і незнайомих. Це дуже добре, коли слова підкріпляються ділом. Виховання на прикладі, я вважаю, найбільш корисним для нас, молодих, тому що іноді виховання, так би мовити, “на словах” буває або нудним, або образливим.
Далі продовжують цю благородну справу – виховання підрастаючого покоління – наші шкільні вчителі, педагоги. Вони беруть на себе не менш важку відповідальність, ніж наші батьки. Учитель повинен зберегти і розвити в дитині всі ті якості, яким навчили її батьки, а також допомогти їй знайти у себе ті риси, які до цього часу були не розкриті. Але найголовніша, на мою думку, мета вчителя – це дати дітям знання. Адже знання – це одна з найважливіших умов відчуття життєвої повноцінності. Шкільна освіта, вибір вищого навчального закладу значною мірою впливає на все наступне життя молодої людини. Тут не можна покладатись на випадковість, квапитися. Але для того, щоб дати знання, вчитель повинен добре ними володіти, чінно знати матеріал, який він буде викладати. Багато вчителей користуються тільки підручниками та конспектами. Приходячи на урок, вони “сухо” все перечитують і примушують учнів конспектувати за ними. Звичайно, це не викликає жодного інтересу у дітей до викладеного матеріалу.
Отож, вчитель повинен вміти спланувати урок так, щоб діти були зацікавлені у вивченні будь-якої теми. Можливо, треба застосувати якусь додаткову літературу, або наглядний посібник, чи то у вигляді таблиці, чи макету, або навести приклад з власного життя чи просто прикрасити урок жартом.
Звичайно, школа вимагає від учителя всього життя, але воно є й за її стінами. На нього чекають книги, газети, квартира, сім`я, друзі. Так, учительська справа важка, та хіба є хоч одна творча професія, позбавлена “чорних” елементів? Звичайно ж ні. Тому вчитель повинен приходити на уроки завжди у доброму гуморі, залишивши свої проблеми вдома. Його настрій не повинен впливати на викладання матеріалу, на оцінування учнів. Адже неправильний підхід може призвести до певних психологічних травм дитини.
До цьго також може призвести різне відношенні до учнів. Учитель не повинен “ділити” їх на хороших та поганих, не повинен вибирати собі “любимчиків”, а також не повинен виділяти вчительських дітей серед інших. Такий розподіл дітей впливає і на їх оцінювання.
Об`єктивність – також одна з головних рис учителя. Він не повинен занижувати, або завишати відмітки. Особливо це погано у тих випадках, коли у дітей практично однакові відповіді. Через це вони можуть почати сваритися, у колективі почнуться негаразди і це може призвезти до великої тріщини у класі. А саме цього вчитель повинен навчити дітей уникати, навчити їх допомагати один одному, довіряти.
Після всього написаного, я замислилась – “Чи зможу я стати гарним вчителем?”. Спочатку мені здавалося, що це чудова професія, бо педагогів люблять учні, їм дарують квіти. І я мріяла швидко вирости і стати вчителькою. Та час іде, я все більше дізнаюсь про працю викладача і розумію, що життя вчителя – це не лише букети квітів у свята чи в день екзамену. Це купи зошитів, які доводиться перевіряти до глубокої ночі. Це учні, що не все вчать, не завжди виконують домашні завдання. Це шум у класі та штовхання на перервах. Це двадцять учнів у класі з різними, такими непростими характерами.
Я зрозуміла, що професія педагога дуже складна, вимагає великої віддачі. Їй потрібно віддавати багато душевних і фізичних сил. Тому для того, щоб стати гарним вчителем, треба пройти дуже довгий шлях, повний несподіванок і тернистих доріжок.